Ґоліне Атай: "Путін не віддасть того, що вже забрав"

П'ять років - з 2013 по 2018 роки - Ґоліне Атай (Golineh Atai) пропрацювала в Москві кореспонденткою ARD, першого каналу німецького телебачення. Вона народилася в Ірані та виросла в Німеччині, знімала в Москві і в російській провінції, в Києві та на сході України. Атай здобула за свою роботу безліч нагород і в 2015 році була визнана журналісткою року в Німеччині. Зараз у видавництві Rowohlt вийшла її книжка, що миттєво стала бестселером. У її центрі - події в Росії, безпосереднім учасником яких була Ґоліне Атай і про які вона розповідала німецьким телеглядачам, сьогоднішні політичні реалії. Дуже критична книга називається промовисто: "Правда - це ворог". DW поспілкувалася з авторкою.

DW: Ті п'ять років, які Ви пропрацювали в Москві, були часом разючих змін в Росії. 2014 рік - рік анексії Криму, початку війни у Східній Україні, початку більш жорсткої зовнішньої політики - Ви навіть називаєте початком нової ери. Чи стала ця "нова ера" шоком для Вас, чи Ви цього очікували?

Ґоліне Атай: Ознаки змін були помітні вже в 2012-2013 роках: масивний наступ на громадянське суспільство, обмеження свобод, дії поліції проти учасників протестів, загрози офіційних представників влади, затримання, дезінформаційна пропагандистська кампанія в державних ЗМІ...  Ще тоді я вперше побачила, як було організоване святкування 9-го травня, і меседж цієї хореографії справив на мене відповідне враження. 9-е травня, офіційно "День перемоги" над нацистською Німеччиною, інсценований з великими витратами сил і засобів, виглядав для мене як "День війни". Демонстрація сили і бездумні популістські гасла "Можемо повторити!" і "На Берлін!" свідчать, що йдеться не про те, щоб відвернути війну, уникнути повторення її жахів. Замість цього, особливо починаючи з 2014 року, ми бачимо реваншистську позу: мовляв, війна - це добра справа! Загалом тривожні знаки були. Але те, з якою швидкістю, з якою силою все це повернулося, виявилося, звичайно, і для мене несподіваним.

В одному з Ваших останніх телесюжетів з Москви йшлось про людей, які виїжджають з Росії. Це дуже різні люди: політичні активісти, журналісти, підприємці, молода інтелігенція. Як Ви вважаєте, вони їдуть з надією, що в більш-менш визначеному майбутньому щось зміниться?

Мені здається, що люди, яких я знаю, залишали Росію без надії на те, що там щось суттєво зміниться в найближчому майбутньому. Деякі їдуть не так далеко, скажімо, в прибалтійські країни, щоб частіше бувати в Росії. Але духовно російська влада їм чужа. Для людей політично активних, для журналістів, безумовно, важливий фактор безпеки. За час правління Путіна було вбито майже три десятки журналістів, я вже не кажу про інші форми залякування. Однак більшість керується іншими мотивами. Люди хочуть надійного, міцного майбутнього для себе, майбутнього, в якому можна було б себе реалізувати, де правила гри визначені і зрозумілі, де їх дотримуються всі, де власність захищена, де можна спокійно робити свою справу і опікуватися своїм бізнесом. Все це відіграє дуже важливу роль.

Ви багато цитуєте в своїй книжці академіка Сахарова. Він жив за інших часів, за іншої політичної системи. Ви вважаєте, що він знову актуальний?

Скажімо так: зберігся тип людини, що виросла, сформована за радянських часів. Тридцять років тому революції духу, кардинального перевороту в світогляді, поглядах, переконаннях, способі мислення в Росії не відбулося. Усе те саме, як і раніше, передається від покоління до покоління. 25-30 років тому не вийшло критично переосмислити свою історію, по-новому поглянути на своє минуле. Старше і середнє покоління багато в чому і мислить по-старому. У них залишилося - або повертається - старе ставлення до фактів: це нам не потрібно, не кажіть про це. Факти ролі не відіграють, наша правда від них не залежить. І ми навіть пишаємося тим, що факти не важливі, нам добре з дезінформацією, вона легітимізує нашу політичну систему. Зовсім молоде покоління, яке виросло вже за Путіна, звичайно, інше. Його відрізняє, крім усього іншого, амбівалентність. З одного боку, я патріот (патріотка), люблю Росію, але з іншого - бачу, що на Заході краще, що там більше можливостей і для мене особисто. З одного боку, я б хотів (або хотіла) жити в Росії, але з іншого: там нічого суттєво не змінюється. Як піде розвиток цього молодого покоління далі - ось що цікаво.

Ваша книжка дуже критична не тільки щодо Путіна і його політики, але і щодо Німеччини. Два основні чинники, що визначають німецько-російські відносини, - це, як Ви пишете, страх і провина. Не надто вдалі передумови для міцних відносин...

Часом створюється враження, що німецька зовнішня політика, як і раніше, виходить тут з пріоритетів 1970-х років. Але хіба можна порівнювати Радянський Союз того часу з сьогоднішньою Росією? Багато в чому не можна. Зокрема, радянська зовнішня політика, боюся, була навіть більш передбачуваною, ніж сьогоднішня політика Росії. Зараз, наприклад, багато перекладається на якісь приватні фірми, вірні Кремлю і людям з оточення Путіна, на військові агентства, на нібито місцевих сепаратистів тощо. Це фактор, який важко піддається контролю, в тому числі контролю Кремля. У будь-якому разі я думаю, що центральна концепція "русского мира" працюватиме і в найближчому майбутньому. Путін не віддасть того, що вже забрав: Крим, частина Східної України. Адже на Донбасі жодного миру немає. Зараз знову більш інтенсивними стали бойові дії, стало більше вбитих і поранених. Це фронт. І коли я звідти робила репортажі (2014-2016 роки. - Ред.), там стріляли, і зараз там стріляють.

Як Ви вважаєте, що повинно змінитися в політиці Німеччини щодо Росії?

Я не політикиня, яка висуває політичні вимоги, я журналістка. Тому якщо говорити про те, що я хотіла б змінити в Німеччині, то я побажала б, щоб німецька громадськість з великою увагою і більшою серйозністю цікавилася висвітленням подій, що відбуваються в Росії, Україні, інших країнах Східної Європи, а не тільки передусім тим, що відбувається на Заході, в ЄС і США. Зрозуміти, що Україна - це не Росія, повинні не тільки в Росії. І деяким німцям час, нарешті, це усвідомити. Стара політична карта світу з "однією шостою суходолу" все ще сидить в головах. Тим часом, Україна давно вже - суверенна держава, що відокремилася від Москви і юридично, і духовно. Певну роль в стійкості такого роду мислення в Німеччині відіграє, звичайно, її історична відповідальність за мільйони жертв Другої світової війни. Але не можна ж некритичність стосовно політичної системи Росії та її сьогоднішніх суспільних реалій завжди пояснювати цим аргументом! Саме навпаки: історична відповідальність німців (до речі, не тільки перед Росією, але і перед народами інших сьогодні незалежних республік колишнього СРСР) повинна змушувати нас особливо критично ставитися до політики реваншизму, від кого б вона не виходила.