Гармс: Україна стала іншою країною вже під час Майдану

DW: Коли ви дізналися про Майдан, і які емоції це у вас викликало?

Ребекка Гармс: Безпосередньо після того, як Мустафа Найєм поширив свій заклик (збиратися на акцію протесту на Майдані Незалежності в Києві. - Ред.), я знала, що на Майдані тепер знову протестують. Я від початку, власне, відчувала, що маю поїхати туди, піти туди, адже я знала, що йдеться не лише про Україну, а що йдеться про відносини України з Європою, з Євросоюзом.

Коли ви вперше побували на Майдані?

За кілька днів після того, як усе почалося, я була на Майдані. Коли відбувся саміт ("Східного партнерства". - Ред.) у Вільнюсі, на якому (тодішній президент України Віктор. - Ред.) Янукович вирішив не підписувати (Угоду про асоціацію з ЄС. - Ред.), я вирішила, що не поїду з колегами до Вільнюса, а натомість поїду до Києва і подивлюся на місці, що там відбувається.

Коли ви зрозуміли, що ці протести, все це серйозно?

Я думаю, що я від самого початку знала: ті, хто це організував, сприймали це справді серйозно. Тому я й так прив'язалася до Майдану тієї зими. Власне, після першого візиту я їздила туди щовихідних і провела на Майдані різдвяні канікули разом зі своїм чоловіком. Спочатку я мусила його переконувати, але зрештою він теж був у повному захваті. Я досі дуже чітко пригадую, як обурено українці загалом відреагували на перше застосування насильства проти людей на Майдані.

І коли студенти, протестувальники на Майдані, були побиті в ніч на 30 листопада, які емоції сповнювали вас тоді?

Для мене це був жах, адже я ще й трохи шкодувала, що буквально перед цим поїхала звідти. Коли відбулася ця перша ескалація насильства, я якраз поїхала назад до Брюсселя, тож я в глибині душі думала: оце так, я залишила людей у біді, я повинна була залишитися трохи довше. Тож частково і через це я пізніше їздила до Києва настільки часто, наскільки це було можливо, а також намагалася переконати якомога більше колег у Європарламенті в тому, наскільки важливо бути на місці й бути свідком того, що там відбувається.

Якби уряд Віктора Януковича підписав Угоду про асоціацію, що було би тоді?

Ми вже не маємо дискутувати про "було би" чи "могло би". Натомість ми сьогодні повинні мати справу з тим, що сталося. Я думаю, що дуже важливо, аби Україна та Європейський Союз не забували, що на Майдані люди не лише брали участь у демонстраціях за європейську ідею та єдність, за свободу і демократію, але й про те, що там загинули люди. Що через те, що українці так спільно чинили опір новій прив'язці до Росії та виступали за європейський шлях, Росія окупувала частину території України та затягнула її в абсолютно жахливу війну. Постійно усвідомлювати це - важливо, аби ми могли спільно йти далі цим складним шляхом, на який ми ступили, підписавши Угоду про асоціацію та візову угоду.

Чи стала Україна за ці п'ять років іншою країною?

Україна стала іншою країною вже взимку 2013-2014 року. І це дуже пов'язано з Януковичем та (президентом Росії. - Ред.) Володимиром Путіним, адже українці не хотіли прогинатися під тим насильством, жертвою якого вони стали. Я думаю, що Україна тієї зими по-новому розпочала ті процеси, про які часто кажуть, - зростання та дорослішання нації. І це те, де дороги назад уже немає.

Протягом років після Майдану, чи були у вас розчарування щодо того, що було і чого не було зроблено?

Найважливіші для мене речі - це рішення щодо реформ, які ухвалювалися в Києві, в парламенті та уряді. Йдеться про реформи державного управління, далекосяжні кроки реформ у багатьох державних сферах, які слугують приборканню системної корупції. А також рішення створити антикорупційні органи, включно з Вищим антикорупційним судом. Це хороші речі.

Але знову і знову виникають розчарування. Марш за права меншин і трансгендерних людей (відбувся 18 листопада в Києві. - Ред.) завершився насильством. Жахливе вбивство Каті Гандзюк - лякає, що відносини між громадянським суспільством і елітами вже не є такими хорошими, що насильство проти представників громадянського суспільства залишається безкарним.

Але якщо дивитися в цілому, я знаю Україну ще з часу до проголошення незалежності. І Україна за останні чотири-п'ять років зробила великі кроки в напрямку свободи та демократії. Ніхто не повинен дивуватися, що цей шлях ще не завершено протягом однієї лише каденції парламенту. Моя країна, Німеччина, також не була такою, як зараз, за п'ять років після кінця диктатури чи після того, як Європа прийняла нас у своє співтовариство.

Були моменти, коли ви боялися?

Я знову й знову була нажахана ескалаціями, які відбувалися. І я ніколи до цього в моєму житті не бачила людей, які були настільки мужніми та виступали за свої ідеї свободи та нормальної європейської країни. Коли я була на Майдані, я завжди відчувала себе захищеною з боку моїх українських друзів, навіть у періоди ескалацій.

Чи згодні ви з тим, що вас називають найбільш проукраїнським німецьким політиком?

Я є великим і вже давнім другом України. Моя дружба розпочалася 1988 року з відвідання Чорнобильської зони відчуження. Я вважаю, що Україна має багато хороших друзів, і сподіваюся, що моя дружба може допомогти країні йти вперед.+

Повну версію інтерв'ю дивіться тут: