Сергій Жадан: Лінія розмежування

Тих, хто приїздить із Луганська, в Станиці називають "туристами". Їх легко упізнати - під'їжджають із того боку, проходять контроль, переходять розбитий міст, потім ще один контроль, за українським пунктом пропуску, на невеличкому майданчику, починають скуповуватись. Створюють чергу коло банкомата, часто мають при собі по кілька карток - зняття грошей для когось є справжнім бізнесом. Місцевим це не подобається: у банкоматі іноді просто закінчується готівка.

Про життя в Луганську "туристи" розповідають різне: хтось говорить, як там усе погано й дорого, хтось стверджує, що все нормально. Хтось узагалі називає місцевих "щеневмерликами". Хоча місцеві - вони ж теж різні. Хтось перебрався до Луганська - кажуть, там є робота, хтось залишився в Станиці Луганській. Хтось вистоює чергу на пунктах пропуску, аби продати в Луганську зібрані на власних городах овочі. Кажуть, що продають дорого, завищують ціни. І в самій Станиці ціни теж вищі, ніж у сусідніх населених пунктах, із розрахунку на "туристів". Місцевим це теж не подобається - ціни б'ють і по них також.

По обіді "туристи" повертаються назад. Коло мосту стоять білі машини ОБСЄшників - вночі з того боку знову стріляли.

Дитинство, в яке стріляли

За день об'їжджаємо чотири дитячі садочки в самій Станиці та довколишніх селах. Волонтери попросили працівників дитсадочків скласти списки того, що потрібно. Потрібно багато чого - від дитячих меблів та національного одягу до пральних машин.

Хоча - ну, якщо відверто - садочки тут мало чим відрізняються від садочків у будь-яких інших селах нашої неосяжної батьківщини: діти так само тішаться подарункам, вихователі так само запекло намагаються якось усе влаштувати й довести до ладу, батьки так само зайняті своїми проблемами. Тіснувато, але затишно. Біднувато, як усюди.

Щоправда, тут по дитячих садочках стріляли. Тому тут діти за звуком можуть відрізнити, з чого саме стріляють. Самі садочки після обстрілів відремонтовані: нові вікна, в одному - цілком новий дах, адже старий знесло "градами". Держава щось робить. Всі щось роблять. Хоча ось до іграшок справа зазвичай доходить в останню чергу. І до національного одягу теж.

Тренер зі спортивної школи розповідає, що вони традиційно займаються спортивним орієнтуванням. До війни завжди перемагали на змаганнях. "Ну, зараз лісом не надто побігаєш?" - питаємо в неї. "Та ні, - говорить, - ми ж знаємо всі стежки. Головне - не бігти туди, де стояли військові. І гриби в лісах у нас теж збирають". Орієнтуватись тут справді важливо: блок-постів - і теперішніх, і колишніх - багато, лінія розмежування - ось вона, зовсім поруч, її видно.

На деяких вулицях пошкоджено кожен будинок. Деякі вже відновлено, деякі так і стоять - чорні, пропалені, обплетені літньою зеленню. "Ми тут колись під обстріл потрапили, - розповідає одна з виховательок, показуючи на сонячну тиху вуличку, - ось там один чоловік упав".

Життя, таке життя

Про обстріли місцеві говорять уже спокійно, як про те, з чим зжилися, про що можна вже й згадати. Хоча ж самі розповідають, що чули вночі стрілянину. Просто це все одно не порівняти з тим, що було. Показують колишню прикордонну заставу. Спалений будинок, розчахнута брама. Стіни в слідах куль. На подвір'ї - кілька вінків. "Звідси все й почалося, - говорять місцеві. - Вони під'їжджали й просто розстрілювали прикордонників".

З початку війни багато місцевих виїхали. Нині поступово повертаються. Діти до садочків теж повертаються. Хоча їх тут нині десь удвічі менше, ніж до війни. Але більше, аніж, скажімо, рік тому. Головне - є вікна і дах над головою. А ось сліди від куль на стінах, схоже, залишаться надовго.

Хоча діти їх, схоже, не помічають. Діти собі ростуть, у них попереду ціле життя. Це з дорослими говорити важко. У них багато питань. Про нову владу, про щойно обраних депутатів, про військових, про своїх співвітчизників, які вирішили відмовитись від батьківщини. Хтось устиг розчаруватись, хтось далі тримається за свою правду, хтось її шукає, як уміє.

Роботи вистачає, допомога не завжди помітна. Руїн - надто багато, дороги - надто розбиті, російська пропаганда - надто гучна, українська політика - не завжди виразна. Але вони все одно лишаються тут - ремонтують будинки, готуються до осені, розраховують на підтримку. Живуть далі - на лінії розмежування, коло своїх дітей.