Турки обурені „вірменською резолюцією“ Бундестагу

Кілька днів тривали масові акції турків у Берліні. Головне гасло, написане на їхніх транспорантах гласило: “Годі вже!”. Мається на увазі, що турки більше не бажають терпіти того, як у Німеччині трактують долю вірменського народу в Османській імперії 1915 року, пояснила журналістові Німецької хвилі одна з організаторів акції Налан Аркан. За її словами, резолюція Бундестагу про вигнання та масові вбивства вірменів стала тією останньою краплею, яка переповнила чашу:

“Виникає враження, що ніхто не бажає подивитися на другий бік медалі, нам не надали жодної можливості відстояти нашу точку зору. Напевно дехто бажає виграти перед виборами симпатії правого електорату. І це він робить дуже успішно, здобуваючи голоси проти Туреччини, проти турків. Але ми протестуємо проти цього. Ми не маємо нічого проти вірменів. В історії було багато масових вбивств, і нічого з цим не вдієш. Треба все це досліджувати. Але це не завдання європейських парламентів. Парламент не є судовим органом. Ми виступаємо проти політичного зловживання історією”.

Демонстранти також засуджували вихід у світ брошури “Вірмени в Берліні – Берлін і Вірменія”, яку видав уповноважений берлінської мерії з питань міґрації Ґюнтер Пінінґ. “Великою ганьбою для Берліна" назвало цю брошуру видання турецької газети “Гурієт”, розраховане для Німеччини. Газета вважає, що в брошурі доля вірменів подається тенденційно. Особливо турків обурило вживання слова “геноцид” щодо подій 1915 року. Тим часом автор брошури, експерт у вірменських справах Берлінського вільного університету Теса Гофман вважає, що всі факти подані в об”єктивному світлі:

“Перш за все треба зазначити, що вірмени подалися до Берліна не добровільно, а як біженці, як жертви вигнання, як ті, що пережили геноцид. Неможливо описати історію цієї національної меншини в Берліні, не згадавши цього факту”.

Ґюнтер Пінінґ не мав ні найменшого наміру так глобально аналізувати турецьку реакцію на згадану брошуру та рішення Бундестагу. Його завданням є міґранти в Берліні та їхня інтеґрація в німецьке суспільство. Цій меті присвячені всі 49 брошур, які видало його відомство, про міґрантів та національні меншини, що живуть в Берліні. Але що спільного має така складна тема як геноцид з інтеграцією? – дивується пан Пінінґ:

“Я бачу, що це – надзвичайно болісний процес, зокрема й для турецьких меншин. Але треба чітко сказати: ми не обійдемо стороною в цій дискусії таке відкрите місто як Берлін! Я – малий політик ітеґрації, а не політик закордонних справ високої категорії. Питання, як буде реагувати на це Туреччина, має для мене другорядне значення. Мене більше хвилює яким чином ми тут, у Берліні, будемо поводитись з цією темою. І тут я можу сказати: ми не можемо допустити, щоб якась нацменшина наклала табу на важливу тему. Цього ми не можемо допустити в ім”я майбутніх берлінських поколінь”.

Дехто стверджує, з огляду на недільну демонстрацію, що в турецькому середовищі в Німеччині виникає новий націоналістичний рух. Утім, Ґюнтер Пінінґ так не вважає. І не лише тому, що замість очікуваних 50 000 демонстрантів, за даними з поліції, участь в акції протесту взяли лише 1500 турків. Пінінґ інтерпретує обурення з боку турків як прояв невпевненості людей, що виростали з певною історичною картиною, над якою ніколи не задумувались. Тепер вони мусять пережити, що оточуючі ставлять під сумнів ті істини, які їм раніше було накинуто. Якою б болючою не була ця дискусія, її потрібно проводити далі.

Любомир Петренко