Скандальна п'єса "Голокост Кабаре" була поставлена в Києві

Українська прем'єра вистави "Голокост Кабаре. Суд над Джоном Дем'янюком"спричинила скандал. До її скасування залишалося зовсім нічого - театральні майданчики відмовлялися від п'єси кілька разів за два дні до прем’єри. Що викликало такий ажіотаж та резонанс? Як прийняли українські глядачі п’єсу, яку успішно ставили в інших країнах? DW поспілкувалась із канадським драматургом Джонатаном Гарфніклем.

Deutsche Welle: Джонатане, Ви щойно повернулися з Києва. Чи не здивували Вас скандали довкола української прем’єри?

Джонатан Гарфінкель: Маю сказати, я був трохи здивований гучною полемікою. Я не очікував реакції, яка прийшла від єврейської спільноти, принаймні, із самого початку. Загалом же, якщо мене щось і турбувало до спектаклю, то це реакція українців. 

Чи було Вам зрозуміло наперед, яке збентеження може викликати п'єса?

Лише уявіть, табличка із написом "Голокост Кабаре" висить прямо навпроти центральної синагоги Києва, та ще й в День пам'яті жертв Голокосту. Звичайно, я відчуваю, як таке непорозуміння могло статися. Помилкою, на мою думку, була недостатня чутливість людей, які надпис вивішували. Після цього події ставали все більш дивними, навіть після того, як ми поговорили з рабином і він погодився нас підтримати.

А чи можете, попри скандали, назвати українську прем’єру успіхом?

Це надзвичайний успіх! Врешті-решт, ми зачепили питання свободи слова. Люди були незадоволені виставою, хоча ніколи не бачили її. Кілька театрів та театральних майданчиків спочатку погодилися на виставу, а потім різко відмовилися, адже боялися публічних протестів і отримували погрози. Але, на щастя, приватна галерея (32 Vozdvizhenka Arts House. - Ред.) все ж таки відкрила перед нами двері та дала можливість шоу відбутися. Я трохи хвилювався на початку вистави, але команда провела фантастичну роботу! Ілля Мощицький, російсько-вірменський єврей, режисер цієї п'єси зі Санкт-Петербурга, зробив надзвичайну роботу. Після вистави я поговорив з аудиторією - комусь п'єса дуже сподобалась, а у когось викликала багато запитань. Це саме те, що така вистава і має дати - можливість діалогу.

Чи було для Вас особливо важливим показати перформанс в Україні після того, як п’єса була поставлена в багатьох країнах світу?

Україна для мене була найбільш значущим місцем, де я міг поставити цю п’єсу. Для мене надзвичайно значущим є той факт, що Дем'янюк народився в Україні і тема Дем'янюка є надзвичайно чутливою для України з багатьох причин. Мені було цікаво побачити і відчути, якою буде реакція української публіки.

А наскільки вдалася адапатація з мистецької точки зору?

Незважаючи на те, що п'єса була написана англійською, а ставилася російською, скажу, що все пройшло надзвичайно успішно - музика від українського композитора Дмитра Саратьского була водночас зворушливою та ефектною, йому вдалося поєднати сатиричність та меланхолійність атмосфери в особливий спосіб, який я не міг собі уявити раніше. Актори добре зробили свою справу - в один момент вони могли бути в гумористичному та сатиричному настрої, а вже іншої миті - похмурі та темні, вони вдало утримували лінію між комічним та трагічним. Глядач відчував себе як на американських гірках - постійні зміни настроїв та сюрпризи впродовж всієї вистави і надзвичайно сильний фінал, який закликає глядачів сформувати власну думку та оцінку того, що вони побачили.

У виставі фігурує "Іван Грозний" - Івана Дем'янюка судили в Ізраїлі як наглядача з концтабору Треблінка, відомого під цим прізвиськом. Як відомо, суд на початку 1990-их зняв це обвинувачення, бо з’ясувалося, що це був один з інших охоронців.

Так, Іван Марченко.

Точно, він. Чи важливим для Вас було ретельно слідувати фактам? 

Для мене було надзвичайно важливо йти за фактами, доведеними у суді. Де я використав мою уяву як письменник, так це в тому, що створив привида Івана з Треблінки, того самого Івана Марченка, який відвідав Івана Дем'янюка у його камері. Зробив я це для того, аби краще розкрити характер та внутрішнє протистояння Івана Дем'янюка та викликати запитання аудиторії.

П’єса була написана 10 років тому, а 5 років тому Іван Дем'янюк помер тут, у Німеччині. Як гадаєте, чому його історія і досі залишається актуальною і викликає стільки зацікавлення та резонансу?

Мене також дивує такий резонанс. Якщо просто зараз дати цю виставу в Північній Америці, то такої реакції точно не буде. І у Німеччини, я майже впевнений, такого резонансу теж не буде. Можливо, все це відбувається тому, що, хоча в певному сенсі часи Голокосту минули, є такі люди як Дем'янюк, а ще ті, хто пережили Голокост, жертви та злочинці, всі хто якимось чином стали частиною Голокосту та змогли пережити і прожити ті часи. Напевно, ми маємо бути дуже обережними та чутливими з тим, як саме ми висвітлюємо ті часи. Я думаю, що ми маємо продовжувати говорити про це і продовжувати створювати мистецтво як спосіб діалогу про жахи минулого, які прямо пов’язані з тим, що зараз відбувається у світі.