Юрій Андрухович: Тихо, не полохати!

Ось я, гортаючи особистий архів, зупиняюся на рядках, які написав улітку 2004 року - значною мірою в очікуванні вирішальної (як здавалося тоді) президентської виборної кампанії: "Тринадцять років ми від неї (від Європи - Авт.) віддалялися, все глибше грузнучи в усілякі СНД і - Господи прости! - ЄЕП, аби врешті сказати собі, що Європа це фантом і тільки. Й тут-таки почали, наче виправдовуючись, гарячково формулювати всілякі дурниці на кшталт того, що дотепер у нас, виявляється, була "епоха євроромантизму". […] Або відносно того, що "нам не треба йти до Європи, ми Європу в себе збудуємо". Мовляв, "польська модель" нам не підходить, ми вибираємо "норвезьку" або "швейцарську". Насправді ж, як казав минулого року в Будапешті певний британський професор, "Україні не уникнути нормальності, а це значить не уникнути членства в ЄС. Напевно, це станеться з нею пізніше, ніж із Туреччиною, але раніше, ніж із Марокко". Ось такий підсумок - тринадцять років не минули даремно і нам усе-таки знайдено місце на європейській мапі - східніше Туреччини і західніше Марокко, десь у південно-духмяній частині світу, серед верблюдів та мінаретів. Дякуємо й за це".

З того часу, коли я це писав, таки відбулося багато всього. Я б навіть наважився сказати - неймовірно багато всього. До того ж неймовірно багато неймовірного. Воно, неймовірне, ставало реальністю стільки разів, що важко й уявити собі обсяг їхнього повного реєстру.

Але й навпаки - багато з того, що здавалося дуже ймовірним тоді, нині перейшло в категорію неймовірного. Цитований британський професор, попри всю його прозірливість, нині навряд чи наполягатиме на членстві в ЄС Туреччини й тим більше Марокко. Туреччина всіма силами вдає, ніби їй того членства не дуже й треба. Марокко, здається, жодного проєвропейського курсу ніколи й не декларувало. Країна ж, яку професор згадав поміж цими двома, хоч і пережила з того часу дві революції, бажаної "нормальності" все ще не досягла. Тож і професорове формулювання "Україні не уникнути членства в ЄС" нині звучало б набагато ризикованіше й, мабуть, безпідставніше, аніж тринадцять (чергові тринадцять?!) років тому.

Проте заявити сьогодні, що протягом цих чергових тринадцяти років Україна ще більше віддалялася від Європи, тобто, що нині ми від неї далі, ніж на початку 2000-х, було б уже цілковитим абсурдом. І тут угадується певний парадокс теперішнього моменту: що рідше лунають судження про неминучість нашого членства в ЄС, то ближче ми до нього підходимо. Враження таке, наче в політичних середовищах обох сторін - української та єесівської - запанував мовчазний консенсус: у жодному разі не сполохати нашої перспективи гучними фразами. Такі часи настали. Часи, що вимагають обережності - передусім у поводженні із серйозно враженими популізмом європейськими суспільствами. Саме так і прочитуються, наприклад, недавні голландські застереження щодо нашої з ЄС асоціації.

Натомість рішення про надання Україні безвізу, що його так переконливо проголосував Європарламент 6 квітня, є цілком прозорим і, що головне, оптимістичним натяком на наше європейське майбутнє. Це справжній гепі-енд певного історичного сюжету, початок якого лежить десь у Помаранчевій революції. Після її перемоги до влади в Україні прийшов уряд, який - зауважимо, в односторонньому порядку і без жодних зустрічних ініціатив з європейського боку, - запровадив безвіз для громадян ЄС при в'їзді в Україну. Це рішення здавалося непопулярним і таким, що начебто демонструє нашу слабкість. Насправді це було дуже сильне рішення - відкритися на Захід, запросити його до себе. Не надто перебільшуючи, можна сказати: щойно це рішення поклало початок фактичному руйнуванню СРСР з його питомою закритістю. До того ж у всіх нас завдяки цьому односторонньому безвізу з'явився непобиваний козир у будь-якій дискусії з європейцями: ми зробили цей жест, ми для вас відкрились - а ви? І хто з нас ближчий тепер до ліберальних цінностей - ми, котрі відкрилися, чи ви, котрі все ще для нас закриті?

У цьому сюжеті є й момент надзвичайно серйозного випробування. Коли наприкінці 2013 року, вже під час Євромайдану, тоді ще прем'єр України Азаров, виконуючи прямі вказівки з Москви, заговорив про "узгодження з Росією" нашого майбутнього безвізу, то він не міг не розуміти, що саме поставлено на карту.

Нині можна без тіні сумніву стверджувати, що якби Майдан програв, то Кремль неминуче втілив би свій задум, і маріонеткова Україна знову б закрилася від Заходу й передусім від ЄС.

Усе, що мені лишалося в ту мить, - відбиватися від тієї загрози кожним написаним реченням. Наприклад, таким: "У ці дні ми настільки красиво, твердо і самовіддано стаємо вільними європейцями, що в певному й дуже відчутному сенсі самі встановлюємо собі безвізовий режим, не питаючи ніякого дозволу ні в Росії, ні в її поки-що-київського посіпаки". Або ще: "Сьогодні ми - лідери європейських симпатій та співпереживань. До нас прикуто живу і дуже співчутливу увагу, ми улюбленці".

6 квітня у стінах Європарламенту ми знову ними стали, а напружений історичний сюжет урешті завершився. Напевно, для нового початку.