Юрій Андрухович: І навіть не помоляться...

Із самого початку російської агресії (до речі, днями їй виповнився рівно рік) ми в Україні чули тверді запевнення країн Заходу в тому, що їхні армії воювати за нас не будуть. Зрозуміло, що Путіна цей регулярно повторюваний месидж не міг не надихати на все зухваліші дії. Воєнна ескалація на Донбасі та терористично-підривні акти в інших реґіонах нашої країни стали можливими головним чином тому, що Захід не відреаґував з достатньою рішучістю ще рік тому. "Ми захищали б вас, якби Україна була членом НАТО", - казали нам. "То прийміть нас до НАТО", - казали ми. "Не приймемо, бо тоді нам доведеться вас захищати", - чули ми у відповідь.

Що ж, цілком непогана логіка. Її наслідки на сьогодні - це передусім десятки тисяч загиблих як з українського, так і з російського боку і - окрема стаття - три сотні пасажирів і членів екіпажу малайзійського Boeing. А ще - близько мільйона втікачів і зруйнована вщент інфраструктура дуже важливого реґіону на Сході Європи.

"Пряме заохочення до дальшої агресії"

У травні минулого року я брав участь у публічній дискусії на одній з берлінських сцен поруч із Адамом Міхніком. Мені дуже добре запам'ятались Адамові слова про те, що "Захід має право і може не висилати в Україну свої танки, але не мусить на цьому так часто і вперто наголошувати - Путін сприймає це як пряме заохочення до дальшої агресії". Адам Міхнік, звісно, як у воду дивився.

За нами вже цілий рік воєнного конфлікту з Росією. Тема участі західних армій у бойових діях на Донбасі давно закрита. Натомість відкритою залишається тема зброї, тобто її можливих поставок Україні. У своєму прагненні завжди і всюди стелити якомога м'якше західні політики вдалися навіть до лексичного фейку "нелетальна зброя". Розуміти його слід, напевно, так, що це такі види зброї, якими неможливо вбивати. Оксюморонність вислову в тому, що зброя (якщо вона зброя, а не фейк) не вбивати не може. Зброя вбиває за визначенням. Усе інше - амуніція, спорядження і так далі. Називати "нелетальною зброєю" намети чи плащі - це приносити Путінові з оточенням ще один привід для гомеричних зловтішань.

Щойно після кривавих обстрілів росіянами Маріуполя на Заході врешті заговорили не про якусь "нелетальну зброю", а про зброю в правильному її розумінні. Тепер я з великою тривогою чекаю на рішення президента Обами. Не треба бути Адамом Міхніком, щоб ясно усвідомлювати: якщо це рішення буде негативним, на Донбасі станеться черговий виток ескалації, й росіяни почнуть черговий наступ по всьому фронту, скерувавши головний удар на той-таки Маріуполь. Ескалація вже стала автоматичною відповіддю Путіна на кожен прояв західної "м'якої сили" (до речі, ще один оксюморон).

Деякі країни Заходу й далі озброюють агресора

Путін на те й Путін, щоб користуватися нагодами. Тож коли Німеччина відмовляє Литві в постачанні бронетранспортерів Boxer, то це, по-перше, в рази підвищує ризик вторгнення росіян у Литву, а по-друге, залишає не зовсім приємне враження, що НАТО насправді вже не існує.

Тим часом, відмовляючи реальній та потенційним жертвам агресії в озброєнні, деякі західні країни не припиняють озброювати самого агресора. Так, усі ми знаємо, що Франція начебто заморозила проект із "Містралями". Але "Містралі" - це тільки найпомітніша, сказати б, найваговитіша французько-російська збройна оборудка.

Знайомий оглядач пише про те, що Франція ні на хвилину не припиняла постачати російській армії десантні човни і високоточне обладнання для новітніх танків. Щойно підписано французько-казахську (з доступом росіян, ясна річ) угоду про виробництво підводних дронів. Президент Олланд, повернувшись із Мінська, сповіщає, що "приніс мир", навіть не зауважуючи, що це насправді цитата, й не відчуваючи в цьому формулюванні ані краплі чемберленської ганьби.

"Не можемо, не хочемо, не сміємо"

Отже, допомоги нам швидше за все так і не дочекатися. Мені при цьому спадає на думку епізод із львівськими волонтерами. Серед інших міст-партнерів Львова чи не найактивнішим є Фрайбурґ у Брайзґау. Якось улітку минулого року фрайбурзькі друзі написали львів'янам листа із запитанням, чого ті потребують, чим можна їх підтримати. Львів'яни відповіли, що непогано б отримати партію бундесверівських польових уніформ. Вони, мовляв, вогнезахисні, не горять. А в нас дуже багато бійців загинуло у вогні від загоряння одягу.

Друзі Львова на це відповіли, що уніформ не нададуть, хай львів'яни просять про щось інше. Кожен наступний запит - військові намети, бронежилети, медикаменти - завершувався тим самим результатом: не можемо, не хочемо, не сміємо, не надамо. Львів'яни, щиро кажучи, дещо понервовані таким спілкуванням, урешті написали: "Ну тоді наше єдине й останнє прохання: моліться за нас". Не відчитавши в цьому зверненні сарказму, добрі друзі з Фрайбурґа й тут відповіли негативно: "Не можемо, бо ми атеїсти".

Ось так і виглядає нині наша українська самотність.