Юрій Винничук: Корупція - найбільша проблема українців

Deutsche Welle: Як події Майдану, а тепер і війна на Донбасі впливають на Вашу творчість? Чи відкриваєте Ви як письменник щось нове у собі?

Юрій Винничук: Під час Майдану неможливо було зосередитися. Уранці прокидаєшся, вмикаєш телевізор, чи інтернет і слідкуєш, чи вистояв Майдан, що відбувається. Кілька разів я приїжджав до Києва. Це відволікає страшно. Але нема лиха без добра. Я не сподівався, що ця путінська агресія так вплине на нас, щоб різні частини України раптом відчули себе, як одне ціле. Те, що раніше вважалося націоналізмом, ці гасла "Слава Україні!", "Смерть ворогам!" та інші, які були ворожими, терористичними, ледь не фашистськими, раптом стали рідними для всієї України. Ця хвиля патріотизму в Україні дуже мене тішить. Ясно, що вона дорогою ціною нам дається, бо люди гинуть, але надія є.

Як написала Анастасія Дмитрук, "Никогда мы не будем братьями!" (у вірші молодої української поетки мова йде про українців і росіян. - Ред.), і це, нарешті, дуже добре. Тому що цей "старший брат" постійно нависав над нами, гнітив нас своєю волею, своїм презирством.

Якось Ви сказали, що "хотіли би опинитися в Середніх віках і стати безсмертним лицарем, аби прожити всю історію та виправити її". Як гадаєте, чи змогла би по-іншому скластися історія України за останній рік? У який момент Ви б її виправили та саме?

Звичайно! Якби ж можна було виправити історію із самого початку. Це була би абсолютна фантазія. Якщо б виправити помилки всіх попередніх років, то не було б жаху останнього року. Я вважаю, що велика трагедія почалася з того, що у 1918 році уряд УНР відмовився формувати армію. Якби тоді склалося інакше, були би в нас зовсім інші президенти, інша країна - нормальна, європейська.

В Україні відбулись президентські вибори, скоро - парламентські. Чи знаходить Україна, на Вашу думку, своїх головних героїв, чи це такий собі серіал, у якому роками грають одні й ті самі актори?

Щось міняється, але треба розуміти, що ми погрузли в корупції, і все так швидко не може змінитися. Ми прийняли, наприклад, антикорупційні, люстраційні закони, завдяки яким можна буде позбутися того "накипу", який завжди приходив до влади і завжди зраджував. Думаю, що поступово все зміниться. Ось у "Біблії" є історія про Мойсея, який 40 років водив людей по пустелі. Для чого він це робив? Щоб вимерли всі ті, хто пам'ятає період невільництва, рабства. Є люди, які вийшли із "совка" і гальмують розвиток країни.

Я гадаю, що у нас може все змінитися завдяки молоді, бо вона прокинулася. Раніше третиною населення, яка не ходила голосувати, була саме молодь. Сподіваюся все ж таки, що ми будемо рухатися швидшими темпами, аніж Мойсей.

Якою, як на Ваш погляд, є найголовніша проблема українського суспільства? І чи можна її вирішити?

Корупція. Це дуже важка ноша, яку несе наш народ. Корупція - це така річ, яка в'їлася в життя кожної людини. Вона присутня не тільки в ешелонах влади, вона є скрізь, на кожному кроці. І найгірше, що це увійшло у практику. Найбільша біда в тому, що ми вийшли із оцього "совка", а "совок" із нас не вийшов. Якщо люстрація запрацює, то піде багато людей зі старим мисленням. Як тільки відбудеться очищення, тоді можна сподіватися на зміни.

Ваша книжка "Танго смерті" нещодавно з'явилася у німецькому перекладі. Її головними героями є німець, єврей, поляк та українець. Чому саме ці національності? Чи були у героїв Вашої книжки прототипи?

Поштовхом для написання роману стала історія трагедії під Базаром. У 1921 році більшовики оточили частину армії УНР, і 360 козаків потрапили в полон. Вони запропонували полоненим перейти на бік Червоної Армії. Ті відмовилися, і більшовики їх всіх розстріляли. Мене здивувало те, що серед цих людей були не тільки українці, а й німці, поляки, євреї, був навіть один китаєць. Співаючи "Ще не вмерла України...", вони полягли під кулями. Я уявив собі чотирьох друзів, які є синами тих батьків, що загинули: українець, єврей, поляк і німець. Це могла би бути абсолютно реальна історія. Тобто прототипами є батьки, а синів та історії я вигадав. У книзі є багато історій довоєнного Львова.

Чи мали Ви на меті, аби книга дала поштовх для роздумів про сьогоднішню ситуацію в Україні?

Коли пишеш, ніколи не задумуєшся на тим, чого хочеш. Творчість неможливо передбачити. Я можу знати, що писатиму найближчі 10-15 сторінок. Десь на середині роману я почав уявляти епілог. А до того взагалі не мав уявлення, що буде з героями. Зрештою, мені цікаво писати і спостерігати, як себе будуть поводити мої герої. Процес писання можна порівняти, мабуть, з вишиванням. Єдине, що я хотів показати в точності, це - довоєнний Львів. Він був таким, яким зараз є будь-яке європейське місто: привітні люди, незнайомці усміхаються, розмовляють одне із одним. Коли у нас був "совок", то всі ходили ображені, чужі люди ніколи між собою не розмовляли, ніхто не вітався. А до війни оце все було. Навіть в архівах я не раз читав, що Львів називали "місто усміху". Саме таким я хотів його показати.

Чи може іноземний читач по Вашій книзі вивчати Україну, її історію, народ?

Гадаю, так. Більшість людей воліє дізнаватися якісь історичні факти з художніх книжок. Дуже багато українських читачів дізналися з мого роману те, про що вони раніше не чули. Тому, ясна річ, художня література відіграє просвітницьку роль. Хоча це не є основне завдання, яке я ставив перед собою. Я хотів описати правдиво ту історію, про яку широкі маси не знали.

Як Ви вважаєте, чи зрозумів німецькомовний читач Вашу книгу?

Оскільки я тільки почав тур-презентацію, сказати складно. Однак вчора з'явилася дуже позитивна рецензія на мою книгу. Я навіть у себе на сторінці у Facebook написав, що такої рецензії, можна сказати "захвальної", удома не отримував. Загалом, коли я спілкувався з німецькомовними людьми, вони мені розказували свої улюблені моменти із книги. Якось, коли ми заходили до бібліотеки, модератор одного читання саркастично пожартував: "Ви не знаєте, куди йдете, зайшовши зі мною в бібліотеку, можете не вийти". А в книжці є такий момент, як герой мандрує із дівчиною в бібліотеці і потрапляє в різні лабіринти.