Як виглядали насправді музичні генії?

Йоганн Себастьян Бах, автор більш, ніж 1000 творів, помер 31 липня 1750 року у віці 65 років від наслідків останньої невдалої операції на очах.  Композитора поховали за межами Лейпцига на цвинтарі церкви Св. Івана. Його вдова Анна Магдалена, котра залишилася без годувальника, не знайшла грошей на пам'ятник.  Але останнім знаком її кохання стала дубова труна, на придбання якої вона все ж таки зважилася.

Завдяки цій труні останки Баха змогли ідентифікувати та перепоховати через 144 роки  - спочатку в церкві Св. Миколая, потім у церкві Св. Хоми, де вони й покояться до сьогодні.

 Доброзичливий титан

Зліпок черепа Баха, зроблений після ексгумації, дозволив здійснити у 2008 році  доволі переконливу реконструкцію обличчя композитора. Її автори – антрополог Каролін Уілкінсон та скульптор Дженіс Еткен. Обидві жінки працювали за дорученням університету шотландського міста Данді. Як переконують Уілкінсон та Еткен, їм вдалося відновити вигляд Баха майже з 80-відсотковою точністю: великі сірі очі, густі брови, щелепа, що трохи видається вперед, великий ніс.

Колір  очей, форма губ та вираз доброзичливості на обличчі  скоріше за все є плодом фантазії, хай і небезпідставної. Під час реконструкції орієнтиром служили не тільки портрет пензля Еліаса Готлоба Хаусмана (Elias Gottlob Haussmann), але й свідчення синів Баха про благодушний, хоч і строгий, норов батька, про його любов до веселого товариства та доброї бесіди.

Причини похмурості Бетховена

Останки Бетховена після смерті композитора також не залишили у спокої. Не пройшло і сорока років після похорону у 1827 році, як череп ексгумували, виміряли та сфотографували. Ще через 20 років відбулася повторна ексгумація останків композитора, і знову з благородною метою: вони були перенесені на центральний цвинтар Відня.

Того часу череп був вже настільки старим, що зробити з нього зліпок було неможливо. Кілька фрагментів кісток виявилися «зайвими». У 2005 році вони дозволили провести аналіз, котрий довів, що Бетховен помер від отруєння свинцем, від якого страждав, імовірніше за все, ще з 13-річного віку. Цим пояснюються і його рання глухота,  і інші недуги, котрі постійно мучили композитора. Можливо,  саме усіма цими причинами й пояснюється його легендарна похмурість.

 

Невловимий геній Моцарт

Тлінні останки Моцарта також не уникли посиленої уваги. Композитор пішов з життя в 1791 році у Відні  у віці всього 35 років та був похований на кладовищі Св. Марка – до речі, зовсім не у «спільній могилі з бродягами та жебраками»,  як свідчать деякі путівники. Інша справа, що вдова не потурбувалася встановити на могилі чоловіка хоча б дерев'яний хрест, і коли через 18 років вирішила її знайти, спиратися довелося виключно на нечіткі спогади могильника.

Не можна перевірити і легенду  про те, як могильник Йозеф Ротмайер (Joseph Rothmayer) передав череп Моцарта граверу Якобу  Гиртлю (Jacob Hyrtl). Точніше, можна вважати достовірним те, що шанувальник Моцарта Гиртль  отримав від кладовищенського служителя якийсь череп, але чесність Ротмайера можна поставити під сумнів –  як і його безкорисливість. Череп, котрий зберігав Гиртль як святиню, у 1902 році потрапив до зібрання Моцартеуму.

 

У 2006 році здійснили спробу перевірити його достовірність. Для цього були ексгумовані два жіночих скелети з родинного склепу Моцартів. Передбачалося, що мова йде про бабусю та кузину композитора, але достовірно це також не було відомо. Аналіз ДНК показав, що між цими  трьома взагалі немає родинних зв’язків. Таким чином, до сьогодні так і не зрозуміло, чи є череп Моцарта справжнім.

Втім, яскравий образ Моцарта можна скласти зі свідчень його сучасників, зображень, створених  за життя, та власних листів композитора. Його зріст складав від 155 до 166 сантиметрів, він був тендітної статури з обличчям, вкритим шрамами від віспи. Багатьох дратували «неспокійні манери» генія. Він був «маленьким, швидким, рухливим», за описом німецького поета та письменника  Людвига Тіка (Ludwig Tieck),  Моцарт у свої зрілі роки ані хвилини не міг всидіти на місці. Це дає вченим підстави думати, що композитор страждав від гіперкінетичного синдрому (синдром дефіциту уваги). Той же Тік пише про «великі виразні очі» та чарівність Вольфганга Амадея.

Автори: Анастасія Буцко, Яна Сасіна
Редактор: Леся Юрченко