Війна за історію: західні вчені заново відкривають Україну

У конфлікті на Сході України історія перестала бути предметом наукових дискусій і перетворилась на справжню зброю. Історичні міфи використовуються для виправдання військової агресії, як це, наприклад, було із анексією Криму, який, за словами російського президента Володимира Путіна, є "споконвічно російською землею", або із невдалими спробами заворушень по всьому південному сходу України. Адже ще в липні минулого року Інститут російської історії Російської академії наук почав працювати над підручником історії "Новоросії", яку там вважають "самобутнім історичним і культурним феноменом".

Але в той час як історію використовують у якості палива у вогнищі війни, сам конфлікт надав поштовх західним вченим, аби поглянути на Україну під новим кутом зору. Для істориків вона стала нарешті виходити з тіні свого "старшого брата". "Україна дуже сильно сприймалася у контексті історії Російської імперії, її ігнорували. Було дуже мало досліджень, дуже мало істориків, які б займалися в Німеччині Україною", - розповідає DW Мартін Шульце Вессель, професор східноєвропейської історії у Мюнхенському університеті Людвіґа-Максиміліана.

Вчений є співголовою Німецько-української комісії істориків, перше засідання якої відбулося наприкінці травня цього року. Ця подія викликала такий резонанс, що організатори були змушені шукати просторіше приміщення, ніж планували спочатку. І це, на думку Шульце Весселя, показує, що інтерес до української тематики є величезним.

Це помічають не лише на Заході, але й в Україні. Професор Українського католицького університету Ярослав Грицак зазначає, що мова йде не лише про зацікавленість країною, яку раніше вважали уламком СРСР, але й про те, що все більша кількість західних вчених солідаризується з Україною, відтак це дозволяє їй потроху виходити з тіні імперського сусіда. Він запевняє: "Зросла кількість людей, які дивляться на Україну як на суб'єкт, а не як на об'єкт".

Пропаганда для розумних

Але зростання уваги до української тематики не завжди означає, що навіть критично налаштовані вчені не стають жертвами історичних міфів, які використовують у інформаційній війні. Ті, хто бажає протистояти пропаганді, іноді й самі підпадають під її вплив. За словами асоційованої професорки Єльського університету Марсі Шор, вона була шокована тим, наскільки ефективною виявилася путінська пропаганда, що апелює не лише до широких мас, але й до освічених лібералів. Головною ідеєю такої пропагади, на думку Шор, є створення ілюзії, що дізнатися правду неможливо. "Романтичний образ революції на Майдані розмивається версіями про фашистський заколот чи спецоперацію ЦРУ - ніби це може бути все що завгодно. І це змушує людей утримуватись від того, аби рішуче ставати на чийсь бік", - пояснює професорка.

Утім, для окремих вчених їх кут зору визначає не так пропаганда, як власні політичні смаки. "Це залежить від того, чи інтерес до історії є власне інтересом до історії, чи він продиктований політичними уподобаннями", - розповідає директор Єнського коледжу імені Імре Кертеша, професор Йоахім фон Путткамер. На жаль, йому доводилося стикатися із колегами, які використовують свій статус вчених не для з'ясування фактів, а для нав'язування оточуючим свого бачення світу.

Удар з тилу

Але у боротьбі з історичними міфами, на думку західних вчених, їм заважає не лише російська пропаганда. Часом і самі українці долучаються до того, аби погіршити власний імідж в очах академічного середовища. Одним з таких кроків з боку української держави стало прийняття так званих "історичних законів".

Вони були ухвалені українським парламентом 9 квітня і не лише засуджували комуністичний та націонал-соціалістичний режими, але також визнавали борцями за незалежність України воїнів УПА. Ці закони викликали жваву дискусію не тільки в Україні, але й за кордоном. В останньому випадку йдеться переважно про вкрай критичні відгуки. "Кримінальний кодекс не є засобом історичної політики. Було б краще відмовитися від таких законів", - пояснює таку позицію Мартін Шульце Вессель.

Утім, окремі західні вчені закликають зважати не лише на свободу наукової дискусії, але й на політичний контекст прийняття таких законів. "Навряд чи можна назвати таке поводження з історією раціональним. Навпаки, це є водою, що ллється на млин російської пропаганди", - каже професор Віденського унівреситету Андреас Каппелер. Він впевнений, що це - помилка також і з політичної точки зору, адже деякі положення цих законів зачіпають чутливі теми для поляків, а Польща є одним із головних адвокатів України у Європейському Союзі.

Українські колеги краще розуміють підґрунтя таких кроків влади, хоча й пояснюють їх по-різному. Якщо Ярослав Грицак боїться, що ці закони маскують відсутність економічних та політичних реформ, то викладач університету Гумбольдта, український історик Андрій Портнов виправдовує це бажанням символічно відмежуватися від Росії, яка для українців є країною-агресором: "Логіка така: якщо Путін прославляє комуністичний період історії, то ми в Україні маємо його відкинути. Це з політичної точки зору. З точки зору права і історії, до тих законів є дуже багато питань".

Утім, незважаючи на всі складнощі, як українські, так і закордонні історики сходяться на тому, що Україна нарешті почала посідати достойне місце не лише на шпальтах газет, але й у програмах наукових конференцій та в розкладах університетських семінарів. Єдине, що засмучує, - поштовхом для цього стала війна.