Нерухомість об'єднує покоління

72-річна Тина Арндт живе сама, але не почувається самотньою. На відміну від багатьох своїх однолітків, вона не мешкає в притулку для людей похилого віку і не почуває себе кинутою напризволяще в якомусь будинку чи орендованій квартирі. Тина Арндт - член житлового кооперативу "Amaryllis" у Бонні. Співжиття тут нагадує одну велику родину з різницею в тому, що кожен має окреме помешкання. Нині тут під одним дахом живуть три покоління, які підтримують одне одного, як можуть. Навіть автомобілі в них у спільному користуванні.

Арндт довідалася про житловий проект "Amaryllis" сім років тому. І одразу ж зрозуміла: це - для неї. "Ще коли мені було 40, я намагалася засновувати всілякі групи, які мешкали б в одному житловому ареалі. Але такі ініціативи завершувалися нічим. Сім років тому я вирішила пошукати в інтернеті, які житлові пропозиції для літніх людей існують, і одразу ж наштовхнулася на проект "Amaryllis", - розповідає жінка.

Взаємна підтримка

Ґерд Гьоншайд-Ґросс є одним із засновників проекту. "Усе на базі самоуправління. Ми самі збудували цей будинок, самі про все подбали, без якихось інвесторів чи міської влади", - розповідає Гьоншайд-Ґросс в інтерв'ю DW.

Не лише будівництво, але й побут мешканці тримають в своїх руках. Для цього існують різні робочі групи. З огляду на великий інтерес мас-медіа до "Amaryllis", існує навіть окрема робоча група, яка займається виключно запитами преси. Гьоншайд-Ґросс та його дружина - члени цієї групи.

Під крилом "Amaryllis" у Бонні мешкає близько півсотні дорослих та 20 дітей. Старші допомагають молодшим і навпаки. "Як на мене, це просто чудово. Це приносить мені величезне задоволення і дає мені відчуття енергійності та молодості", - розповідає Тина Арндт.

Літні люди шукають альтернатив

Гьоншайд-Ґросс теж завжди знав, що провести старість десь на околиці міста в будинку на одну сім'ю - це не для нього. "Моя дружина була тієї ж думки. Ми почали пошук і знайшли однодумців, які хотіли жити колективно". Після того, як діти почали жити окремо, подружжя перебралося до цього житлового комплексу.

Великі сім'ї, коли три покоління - діди, батьки й онуки - живуть разом, для Німеччині є абсолютним винятком. Тому в похилому віці німцям часто нічого іншого не залишається, як або самому давати собі раду з побутом, або ж перебратися до будинку для літніх. Тому дедалі більше німецьких пенсіонерів шукають нових форм співжиття.

Насамперед у великих німецьких містах з'являються нові житлові форми, на кшталт кооперативу "Amaryllis" або гуртожитка для старих людей імені Альберта Ріа у Фрайбурзі. Студенти можуть винайняти тут кімнату за дуже вигідною ціною. Єдине, що від них просять натомість, - це кілька годин на тиждень піклуватися про літніх сусідів і таким чином сповнювати будинок духом молодості. Старше покоління має зиск від молодшого і навпаки.

Найстаріше населення в ЄС

Демографічні зміни в Німеччині призводять до збільшення кількості людей похилого віку і зменшення кількості дітей. ФРН уже нині - країна з найстарішим населенням в Євросоюзі. Це підтверджують цифри статистичного відомства ЄС Eurostat: станом на липень цього року 20,6 відсотків усіх мешканців у Німеччині у віці понад 65 років і лише 13,2 відсотка віком до 14 років.

Водночас житлова ситуація в Німеччині ще не адаптувалася до таких демографічних тенденцій. На ринку все ще надто мало зручних для людей похилого віку і недорогих квартир. Гьоншайд-Ґросс припускає, що з огляду на таку демографічну ситуацію проекти на кшталт "Amaryllis" в майбутньому ставатимуть дедалі привабливішими. Він закликає німецьку владу створити рамкові умови, які полегшили б втілення таких проектів у життя. Однак втілювати такі проекти зрештою має не держава, а громадянське суспільство, каже він.

Ніколи не нудно

Звісно, коли в одному місці співмешкають різні покоління, то рано чи пізно трапляються конфлікти. "Усе залежить від того, як їх вирішувати", - каже Гьоншайд-Ґросс. Важливо, аби мешканці мали змогу висловити свої за і проти, а тоді дійти спільного компромісу. Тина Арндт зізнається, що іноді була сита по горло такими дискусіями. "Тоді я просто закривалася у своєму помешканні, вимикала телефон та вхідний дзвінок. Цього мені ніхто не може заборонити".

Спершу літній жінці було також психологічно важко ділити свою машину ще з кимось. "Але нині я вважаю, що це чудово і правильно. Мені вже навіть байдуже, чи з'являються на машині нові подряпини. Головне - аби вона їздила".

Попри складнощі Гьоншайд-Ґросс і Арндт не можуть нині уявити собі жодної іншої альтернативи такій формі житла. "Тут ніколи не нудно, і завжди почуваєш себе корисним. Це робить життя ще більш цінним", - каже Тина Арндт.