"Як в 30-ті роки": розповіді очевидців окупації Харківщини

Мешканцям окупованих РФ районів Харківщини пів року доводилось миритися з укладом життя, який їм нав'язували російські окупаційні війська. Катування цивільних, доноси сусідів та примушення до співпраці - лише частина того, що пережили наші співрозмовники. DW наводить їх розповіді. 

Жителька Балаклії Марина, дев’ять днів провела в полоні росіян: 

Балаклію захопили майже одразу. Ми з чоловіком завжди були проукраїнськими, але вирішили залишатися через паралізованого після двох інсультів тата. Багато місцевих вітали "русский мир" та навіть йшли на співпрацю. Було багато доносів - здавали проукраїнських людей, колишніх АТОвців. Атмосфера - як в 30-ті роки минулого століття. 

Після кожної ротації росіян було мародерство. На наших очах вони скрили магазин, також пограбували рибацьку лавку, де зокрема продавалась військова форма та спорядження. Було й таке, що просто посеред вулиці забирали у людей автівки. У сусідів наших вкрали мото- й квадроцикл.

Часто вони ходили по оселях і перевіряли телефони. В один з таких разів мою подругу забрали через відео з рухом колони російської техніки. Таке відео було у майже всіх, адже коли вони заходили в місто, люди це знімали. Наступного дня її чоловік пішов визволяти жінку, але його самого побили, бо знайшли листування, в якому він називав російських військових "орками" та "кацапами". Відтоді ходити з телефоном було дуже страшно.

Коли у липні стало зовсім нестерпно жити під окупацією, ми з чоловіком вирішили виїжджати транзитом через РФ. Попередили всіх, що завтра їдемо, і сиділи спілкувалися з сусідами на лавочці, коли під будинок під’їхала група в складі шести-семи людей у масках з автоматами. Вони обшукали кожну шухлядку, забрали комп’ютер, ноутбук, телефони, документи. Нас відвезли у місцевий відділок поліції, перед воротами накинули мішки на голову та провели у різні камери.

У камері на той момент були дві дівчини приблизно мого віку та старша жінка. Люди мінялися конвеєром. Одного дня у тому приміщенні два на два метри нас було аж восьмеро, зокрема і жінка років 70. Зі зручностей - смердючі матраци, умивальник та унітаз. Аби помитися, ми ставили воду нагріватися на сонечку на підвіконня. Світла, годинників у камері не було. 

Охороняли нас військові так званої "ЛНР", які нам постійно казали, що самі з Луганська і не хочуть тут сидіти. Вони давали нам чай, печиво та льодяники. Годували тричі на день кашами з тушенкою. Першу добу я взагалі нічого не їла, потім запихувалась через силу, наприклад, рис був ніби з пліснявою. Коли в одну ніч в літньої жінки дуже боліло серце, ми думали, що інфаркт, стукали-стукали до охоронців, але швидку їй викликали лише на ранок. 

Декого з дівчат забрали прямо з вулиці зі звинуваченнями, що вони навідниці. Як адаптувалися одна до одної, розповіли, що їх на допитах били електрошоком та роздягали в пошуках татуювань. 

Мій чоловік розповідає, що до них ставилися ще гірше. З допиту чоловіків приносили, бо через завдані травми вони просто не могли йти. Чоловіча камера була ще меншою, без джерел світла та з розбитим унітазом. У туалет їх виводили з мішками на голові один-два рази на день. Годували лише двічі.

Читайте також: Деокупована Балаклія: що залишили після себе росіяни

На допит мене викликали лише на сьомий день. Два чоловіки в масках почали одразу залякувати, психологічно тиснути. Спитали, як я ставлюсь до "ВСУ". А я сиджу і не реагую, бо не розумію, що то таке. Я звикла, що на слуху "ЗСУ", себто Збройні сили України. Мене почали бити електрошоком спочатку по ногах, потім по голих руках вже з більшою напругою. Ставили на коліна, заламували руки.

Випитували, хто в нас у будинку навідники, питали, куди ми збиралися їхати. Коли я відповіла, що в РФ, той почав кричати, що "ми і нігтя Росії не гідні". Потім змінили тактику і почали переконувати, що ніхто мене більше не битиме. 

Я понад 15 років у педагогіці, керувала театральним гуртком у центрі дитячої творчості. Тож вони багато розпитували про роботу, яка в мене зарплата, як ми жили. Нарікали, що я проукраїнський педагог і розповідаю дітям історії про розіп’ятого хлопчика. Потім вони знову накинули мішок на голову і відвели в камеру. 

За дві доби до нас зайшов охоронець і сказав мені виходити. Якраз напередодні серед ночі одну дівчину дуже сильно побили і по обличчю, катували шокером, приставляли кинджал, погрожували палець відрізати. Я подумала, що на мене це теж чекає. Натомість нам з чоловіком віддали всю техніку і відпустили. Як виявилося, моя сестра викупила нас за золото. Що вони від нас хотіли - ми так і не зрозуміли. Уже вдома у паспорті ми знайшли папірець з нашими прізвищами й поміткою "навідники, збирали дані про пересування військ".

Я не знаю, чи було це затримання пов’язано з тим, що я відмовилася працювати в центрі культури під окупантами, але я не могла інакше. Як би я з дітьми говорила? Мовляв, Україну вже не любіть, любіть іншу державу? Чоловіка мого на допит так і не викликали.

Вдома ми не могли прийти до тями. У квартирі боялися голосно розмовляти, бо думали, що нас можуть прослуховувати. Я довго не наважувалася виїжджати через Росію. У мене був панічний страх. Зрештою за два тижні після звільнення ми виїхали, не сказавши навіть близьким через страх повторення ситуації. Зараз ми вже місяць як в Ірландії, а я досі не можу оговтатися від пережитого. У мене почалися проблеми з серцем, я посивіла і схудла за окупацію на 10 кг, які ніяк не можу набрати.

Мешканка Балаклії Людмила, виїхала на початку липня:

Коли росіяни зайшли в місто, усі боялися виходити, бо не знали, чого очікувати. На вулиці люди боялися висловлювати свою думку, бо не хотіли неприємностей. Усе ж таки було багато тих, хто підтримував Росію та вірив, що вона вже тут назавжди. Я частенько чула, мовляв, якщо росіяни прийшли, то хай вже буде Росія, а з нею - газ і продукти російські. У місті переважно залишилися пенсіонери, або ж ті, хто не працював. Однак були й такі, хто чекав на Україну, та ненавидів російських солдатів за те, що просто прийшли на нашу землю.

Від початку наступу я з донькою 18 років та чоловіком переїхали до знайомих у приватний будинок. Перші півтора місяця ми пересувалися лише з хати в підвал та харчувалися запасами круп, макаронами, самі пекли хліб. Несподіванкою стало, що росіяни вже зайшли в місто і гатять технікою з Балаклії. Бо гул стояв такий, що ми думали, що це прилітає по нас. Виїжджати боялися, бо маршрут до Харкова постійно обстрілювався.

Читайте також: Деокупація: Що робити з російськими паспортами?

Коли вперше вийшли в місто, я була вражена, наскільки багато будинків покинуто. Картина як в Чорнобилі. Вибите вікно та штора, яка розвівається по вітру. Ніби вимерле, абсолютно спустошене місто. Згодом в чергах за гуманітаркою я бачила навіть дітей. 

Магазини спочатку не працювали. Згодом почали завозити товари з Куп’янська - російські і вироблені в так званому "ЛНР". Ціни зросли десь в два-три рази. Готівка скінчилася, тому брали відсоток за можливість оплати картою через інтернет. Раз на місяць давали гуманітарку. Для цього вони вимагали призначити старост, які збирали паспортні дані, ідентифікаційний код з людей на своїй ділянці та потім видавали продукти за списком. Багато людей не хотіли бути старостами, бо боялися наслідків співпраці, але без них би нічого не було. 

Заяви на російську пенсію писали переважно ті, хто вірив у РФ, або ж літні люди, які отримували гроші поштою, і у них не було виходу. Пенсії видати так і не встигли. Лише в серпні людям з інвалідністю, бюджетникам та пенсіонерам виплатили 10 тисяч рублів одноразової допомоги. Коли я була в місті, там ходили тільки гривні. Сама бачила, як ними розплачувалися навіть російські військові, це було дивно. 

Специфічних ліків в аптеках не було і в лікарнях теж. Якось у черзі стало погано літній жінці - швидка відмовилася забирати її в лікарню, бо "лікувати нічим і нікому". Відсутність ліків стала однієї з причин, яка підштовхнула нас до виїзду, бо я маю приймати гормональні препарати, яких було не дістати.

Я працювала контролером в "Харківобленерго". У травні ми ще передавали показники до Києва, згодом начальника викликали в комендатуру і схиляли до роботи на них, мовляв, спочатку за пайок. Керівник сказав нам вирішувати самостійно. Після того я не вийшла на роботу і виїхала у Запоріжжя. Зараз збираюся додому, але дуже переживаю, що росіяни знову почнуть наступ. Не хочу, аби вони верталися.