Читайте також: Ганна Улюра: Гомосексуальність у сучасній українській прозі, або Райдуга, намальована простим олівцем
Написати світ, де чинять опір дискримінації - таким, яким він має бути.
Написати світ, наче в ньому нема дискримінації - таким, яким він прагне бути.
Різниця між підходами очевидна, правда ж?
Жоден із них не є спробою рожевими окулярами прикрити синець під оком. Опиратися несправедливостям і писати світ так, буцімто в ньому не завдають шкоди інакшим - не втеча від проблеми, а фіксація проблеми і вказівка на можливість її вирішення. Обидва підходи в літературі безумовно цінні, оскільки саме тоді ми починаємо всерйоз говорити про прозу соціальної дії і про морально чутливість автора/читача. Тільки один із підходів ще й суперскладний. Здогадалися який?
На найочевиднішому рівні в худліті - себто, коли тема гомосексуальності розкривається через гомосексуальних героїв, - емоційно включити читача в обговорення нескладно. Змусьте героїв мучитися-страждати від гомофобії - ми їх емпатуватимемо сторінки до сорокової. Покажіть героя зі складною ідентичністю, з вибором, перед яким він стоїть, через рішення, що формують його і на котрі впливає не лише фактор сексуальності - от тоді з таким героєм можна пожити разом сторінки до чотирьохсотої.
Читайте також: Рух українських ЛГБТ-військових: на передовій за рівність прав
Квір-роман - спочатку роман, уже потім квір. Роман апріорі показує нам, даруйте, рух людської душі. Така у роману робота. Нема людини - нема роману. В кожній із цих проз (перекажу їх коротенько) є герої-гомосексуали, є герой, який розвивається завдяки своїй усвідомленій квір-ідентичності. Але спочатку він - все таки герой, уже потім - квір.
Місія аутінґ і подорожі в минуле
У сучасній літературі актуалізується тема, потім ми перечитуємо класику, шукаючи, де уже таке було. В крайніх випадках сучасні автори самі тут же дають координати пошуків. І не те, щоби ми, читачі, не могли самотужки все в літературному минулому побачити і були б для того ліниві… хоча ні, саме тому.
"Танжер" Йвана Козленка обурив і розсмішив порівну, але стовідсотково зацікавив. "Танжер" - перезапуск "Майстра корабля" Юрія Яновського. Та частина роману Козленка, яка відбувається в 1920-х, реконструює події, що стали основою "Майстра корабля". Яновський приїздить в Одесу, де на нього чекає нове радянське кіно, коханець Олександр Довженко і не надто вражаюча спроба реалізувати груповий шлюб між двома письменниками і танцівницею. Та частина роману, що відбувається в 1990-х, копіює одночасно і події 1920-х, і поетично-метафоричний роман Яновського про них. Юнака запрошують грати у кіно (Яновського, звісно), а дорогою спокушають - і чоловіки, і жінки, і мистецтво. Вкрай претензійна мова, до сміху відверті сцени, щире бажання розшарпати уяву читача: "Танжер" є кемпом в чомусь. Говорити про гомосексуальні теми в класичній літературі (а вони ж там є, будьте певні) - й відразу на рівні гри, в правила якої втаємничені дуже нечисельні читачі… Ок, це по-снобськи, це теж спокушає.
Оповідання "Гафія. 1960" (розділ із групового роману "ДНК") варто згадати уже через бомбезний фінал. Бомбезний, знаєте, дослівно.
Ірена Карпа розказує історію 15-річної француженки українського походження. Гафія воліє забути, що походить з країни воєн і окупації. Пече вишукані тістечка. А віднедавна має таємну пристрасть до нереальної жінки - Софії Яблонської. Старша елегантна фотографиня, режисерка, мандрівниця. Справжня парижанка. Та ще й українка! Гафія стає кондитеркою у Софії, закохується по вуха і, копіюючи об'єкт обожнювання, поступово перетворюється на Ґафі. Природа любовного почуття для Гафії не є ані сюрпризом, ані шоком. Вона усвідомлює, що відчуває сексуальний потяг, вона знає, що ревнує. Її гомосексуальність не мислиться як щось, що потребує бути "обґрунтованою". Вона просто є. Раз-по-раз виникає постать Марти Калитовської, помічниці Яблонської, котра була закохана в режисерку. Либонь, саме її історію "перенесла" на Гафію Карпа.
Читайте також: Коментар: Як Східна Європа стала гомофобною
В фіналі оповідання Гафія уявляє Софію в ліжку з чоловіком і, мабуть, вперше в житті мастурбує. За мить до оргазму в дівчачу кімнату вривається друг-чоловік із повідомленням: щойно Франція підірвала атомну бомбу в Сахарі. Жіноча гомосексуальність на піку свого усвідомлення вибухова!.. Хоча чомусь це засвідчує чоловік, що забув постукатися.
Любовні історії не запатентовані натуралами
Любовні історії - необхідна складова історій ідентичності. Це той досвід і той вибір, який автоматично стає ціннісним: в хорошому і в поганому.
"Крихкі фантазії обербоссієрера Лойса" Анатолія Вишевського. Жан-Жак Лойс - немолодий удівець - знається на виготовленні вишуканих статуеток. Жанрові сценки з життя селян. Страшенно еротичні статуетки: от юнак, у якого ледь сповзла з ноги червона панчоха і сорочка підкреслює широкі рівні плечі. 1760-і. Європа відкрила порцеляну і закохалася в неї. А Лойс закохався в 16-річного торговця апельсинами Андреаса.
Андреас надихає майстра, стає його музою і згодом (як би це назвати?) коханцем-ґвалтівником. Цю історію бачимо очима Лойса, і в ній Андреас - спочатку безтурботний юнак, природна тваринка, потім травмований ветеран війни, кінчена тварина, і весь цей час - крихкі статуетки оголених юнаків. Лойс дарує Андреасу безсмертя, заточивши його у фривольні статуетки. Андреас приймає подарунок, бо боїться смерті, ледь не загинувши на війні. Повна симетрія дарів. Бо це все ще історія кохання, хай і не такого, яке б вартувало фантазій.
Токсичні стосунки, в яких загартовується героїня, пише і Кіра Малко в романі "Нижче". Поліні за двадцять, працює маркетологом-аналітиком, нудиться і шукає в житті смислу. Поліна знайомиться з А., закохується до нестями. Віддавна підозрювала, що є асексуальною з емоційним потягом до жінок, тож закоханість у жінку для неї нині - природний перехід від гомоеротики до гомосексуальності. Доста безболісний на диво етап щодо ідентичності. Страх, який болісний у всьому іншому. З А. складається все пречудово, але Поліна отримує піврічний контракт на круїзному лайнері і покидає коханку.
Читайте також: Боротьба за права ЛГБТІ у Німеччині: 20 років одностатевих партнерств
А. там десь у Європі закохується в чоловіка, вирішує, що "час експериментів" для неї минув. Поліна на кораблі зустрічає чоловіка, який міг би стати їй ідеальним партнером, і жінку, яка за надійну партнерку й у мріях не править. Океан можливостей. Чи й не тому в одній із перших сцен героїня розмірковує, чи не втопитися, бува.
Камінг-аут і прийняття
Уже в "Забавках із плоті і крові" Лариси Денисенко компанію сліпій героїні складає трансгендерний Ерік. Денисенкові часті гомо-, бі-, транс-диваки нічим не відрізняються від її гетеросексуальних і цисгендерних фріків: без міри харизматичні. На обкладинці першого видання "Забавок" було фото з ґей-прайду у Сан-Франциско (оцініть масштабування культурного коду!). І ні, того фото просто не зауважили, захоплені по-хорошому дурнуватою історією молодих людей.
В її "Кавовому присмаку кориці" назву роману забезпечила побутова звичка: батько героя варив каву разом із корицею, напій мав присмак, що асоціювався у героя лише з батьком. Коли в квартирі якогось випадкового "юного генія" хлопака відчуває той самий "татів" запах, він чомусь анітрохи не дивується, а може, і не мав би. Тато з мамою давно в формальному шлюбі, нині чоловік наближається до старості і раптом закохується в свого студента. Це очевидно не перша подружня зрада батька, але перше його кохання. Книжка починається з того, що герой бачить в ресторані пару явно закоханих чоловіків і впізнає в старшому батька. Герой зайнятий своєю мізерною любовною драмою і зненацька йому показують справжнє кохання.
Ніякого міркування про аутінґ і абощо, натомість питання: як нас визначають наші таємниці, коли ми мусимо утаювати щось нереально красиве - любов до іншої людини?
Ну бо такі вони спеції є.
У героїв Марисі Нікітюк складається з того всього уже круте спайсі-карі. "Можливо, завтра". Дара-ірландець подорожує Індією. Поїхав заспокоїтися після важкого розриву з жінкою, яку й не кохав ніколи. Підхопив шлункову інфекцію і загиджує собою екзотичні краї.
В романі є чимало натяків, що Дара - гей. Його спроба одружитися з "правильною жінкою" якось буквально убиває юнака, він мусить ту свою спробу сховати у шлюбній "шафі" і виблювати кров'ю. Бо ж раптом у сюжеті з'являється таємнича незнайомка в червоному сарі. Дара випадково вбив людину (двох взагалі-то, don't ask) і спалює тіло в спеціальній місцині біля Гангу. Жінка трапилася поруч і, коли тіло догоріло, переспала з зачарованим Дарою. Вона - гіджра, про що хлопець дізнався на ранок, коли красуня зникла. Кемпова так само історія, але світу Нікітюк вона пасує, бо тут таки люблять трунки, але не мають часу роздивлятися етикетки (хоча воду з Гангу таки краще не хлебтати).
Читайте також: Дві мами і один тато: історія гомосексуальних батьків у Німеччині
Я інакший + Я інакший = Ми
В Місті оселяються Раїда і Катерина. Кажуть, що мати і донька. Певно, брешуть: де ви бачили, щоби мати і донька весь час проводили разом? Загуділо Місто: "Ну що Ви, невже Ви думаєте, що все аж так серйозно?" Так, все аж так. Місто дивних жіночок до себе не пускає, але дає шанс "перевиховатися". Скажімо, підбивають сором'язливого юнака залицятися до Катерини, після першого поцілунку ця нібито-парочка, обидва (!), починають ридати: вони тепер є зрадниками. Юнак - гей, після тієї спроби конверсійної терапії він убиває себе. Раїду і Катерину женуть із Міста. Але от дивина, жінки покидають МИ-місто з щасливими усмішками.
Таня Малярчук в оповіданні "Ми. Колективний архетип" переписує один із самих кровожерних античних міфів - про Скілу і Харибду. Раїда каже: то є історія закоханих жінок, що їх перетворили на монстрів. І от тільки тоді, позбавлені людської подоби, вони відчули силу бути МИ. Жінки Малярчук завжди в ситуації "між" С. і Х. Тільки не дивуйтеся, що С. - тут Свобода і Х. - Хвате лякатися власних відображень.
Тим, ким ми є для себе і для інших, не підлягає узгодженню і домовленостям.
Можна хіба що спробувати сформулювати правильні симетричні питання.
Питання: яким був би світ без гомофобії? - Страшно цікавим.
З правильними питаннями література знає, що робити. На те вона і література.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.