Уперше після початку війни, вперше після окупації та звільнення я потрапив додому, до знаменитої тепер на весь світ Бучі. Враження від зустрічі - яскраві та суперечливі, контрастні.
Хвилюючий момент: я вийшов із автобуса, що курсує до Бучі з "Академмістечка" - останньої зупинки київського метро (у передмісті відновлено рух більшості видів громадського транспорту). Першим мені впало в око рукописне оголошення на зупинці: "Прибирання квартир після рашистів будь-якої складності". Нескладно було здогадатися, що саме "прибирання після рашистів" стане головним девізом мого приїзду. І девізом життя цілого міста в останні місяці.
Бучу приводять до ладу: працює комунальна інфраструктура, відкриваються установи й магазини, навіть книгарня! Так само й мені довелося займатися "великим прибиранням", бо в моїй квартирі якийсь час жили окупанти. Пощастило - обійшлося майже без руйнувань, а крадіжки виявилися досить дрібними. Тим часом одна з квартир у сусідньому під'їзді сильно пошкоджена "прильотом".
Читайте також: Юлія Стахівська: Не пощастило з географією
У сьогоднішній Бучі матеріальні сліди війни - точкові. В одних місцях є серйозні руйнування. В інших ушкоджено певні частини окремих будинків. Деякі райони повністю чи майже повністю вціліли. Відчуття тотальної руїни, яке з'являється після перегляду фотографій і відео, у реальній Бучі немає. Але чи можна забути, що саме тут росіяни залишили обвуглені тіла бучанців? Адже це місто, на відміну від деяких інших сусідніх передмість, найбільше постраждало саме людьми.
Великий торговельний центр "Модуль" на заході Бучі, біля траси Київ-Варшава, перетворився на згарище, над яким мальовничо похилилися літери "Торговель". За сотню метрів звідси менший торговельний центр почувається цілком добре.
Лише десять метрів розділяє повністю знищену аптеку та вціліле затишне кафе з літньою терасою і шезлонгами. У кафе людно й гамірно, офіціанти ледь встигають приносити численним клієнтам замовлені страви і напої.
А ось один із найвідоміших нових житлових комплексів міста - "Буча-квартал". Більшість будинків у ньому цілісінькі, на доглянутих дитячих майданчиках граються діти. Однак, зелену і спокійну атмосферу "розбавляють" імпровізовані печі на подвір'ях: їх зробили мешканці у дні боїв та окупації - адже тоді не було ні світла, ні газу, ні води в кранах. На цих "пічках" і готували їжу, і гріли воду, щоб хоч трохи помитися. Сергій, який показує мені цей район, виводить мене за один із внутрішньоквартальних поворотів - і раптом я помічаю, що в охайному будинку вщент знищено половину під’їзду. Руйнування дуже серйозне, але Сергій повідомляє:
- Уяви, під час цього "прильоту" не загинула жодна людина.
За багатоповерхівками "Буча-кварталу" та "Нової Бучі", у напрямку Ірпеня, видно великий район одноповерхових приватних будинків. Це Яблунька (у давнину - одне з сіл, які об'єдналися на початку 20-го століття в Бучу). Місце, що має сумну славу найгірших звірств окупантів. Вважається, саме тут було найбільше вбитих мирних мешканців. Усі, з ким я розмовляв, переконані, що на Яблунці найстрашніше лютували буряти.
Сьогодні на Яблунці багато розбитих будинків, на парканах можна зустріти написи на зразок "Мирные жители", адресовані росіянам, але також і написи "Міна". Найбільше руйнувань - на перехресті вулиць Яблунської та Вокзальної: там рознесло фактично цілі квартали...
Читайте також: Щоденник війни. Буча. Вона є
Тема подій лютого-березня досі основна в розмовах людей у Бучі. Слова "окупація", "прилетіло", "й...нуло", "москалі" гучно лунають із майже кожної компанії. Багато перехожих на вулицях пригнічені й виснажені. Часто в одязі мешканців помітні чорні ознаки трауру за загиблими.
Але контрасти й тут даються взнаки. Далеко не всі історії тих кривавих і руйнівних днів неодмінно трагічні. Ось іронічний чоловік на ім'я Віктор розповідає, як у час, коли до Бучі вперше зайшли росіяни, в його провулку в одному з сусідніх дворів саме тривала вечірка.
- І от один із них, п'яний уже, почув, що по провулку йдуть кацапи, та каже: "Зараз я з ними поговорю". Вийшов з воріт у банному халаті, хитається, якусь промову підготував і йде. А назустріч російський загін. Гаплик йому міг бути. Але він тільки рота відкрив, а ті йому так рукою вбік помахали: "Ану иди назад, во двор, мы вас защищать будем". Він і пішов назад далі пиячити.
Багато хто охочіше говорить саме про курйози з хепі-ендом, що досить промовисто з психологічної точки зору. Не менш іронічний Андрій розповідає практично дзеркальний випадок. Показуючи пошкоджене вікно в своїй квартирі, він звертає мою увагу на дідуся, який завмерло сидить на лавці у дворі.
- Оцей дід з гумором. Я ж тут усю окупацію був. Так от, коли нарешті вже наші стали заходити в місто - здається, тут тероборона йшла - дід отам сів у куточку, і його не видно було. Бійці, значить, пройшли й не помітили його, а він як гаркне їм ззаду: "Стой! Хто идет?!" Вони аж підстрибнули. Але нічого діду не зробили. Веселий дід. Сім'я в нього швидко з Бучі виїхала, а його "забули". Отак.
Читайте також: Наталка Сняданко: Удома
Як жарти й оптимізм "проростають" через чимало розмов про війну, так і елементи повноцінного, умовно мирного життя "пробиваються" крізь цілодобовий морок війни. На вулицях більшає машин, наповнюються дитячі майданчики, у вечірніх скверах знову розгортаються весняні веселощі молоді.
Окрема втіха для багатьох із тих, хто вертаються сьогодні до Бучі, - те, що практично не постраждав чудовий Бучанський парк. Однак і у його зелених лабіринтах, на лавочках, із людьми, з якими давно не бачилися, ми знову говорили про війну. Наталя розповідала, як мирні мешканці переховувалися в одній з бучанських шкіл, Олександр - як ховався у своїй квартирі. Згадували загиблих.
Про них, загиблих, сьогодні в Бучі нагадує все, але при цьому меморіальних об'єктів ще не створено. Майбутня меморіальна стратегія ще не надто зрозуміла. Як не дуже зрозуміле й майбутнє загалом: чи перетвориться трагедія, відома як #buchamassacre, на спогад? Чи не повториться вона? Надто, що аналогічні, а то й гірші жахіття тривають просто сьогодні в інших окупованих і знищуваних ворогом українських містах і селах.
Чи спроба повернення до нормального життя стане незворотною? Люди, які повернулися до Бучі або й нікуди з неї не виїздили, сьогодні часто почуваються вдома, як у гостях. Вони переважно з надією та вдячністю дивляться на українських військових. А також чудово розуміють, як багато залежатиме від рішучості, з якою країни Заходу допомагатимуть Україні боронитися від нашестя.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.