"Продовжити відчуття дому". Евакуація з Покровська і околиць
5 вересня 2024 р.
"Залишати свій дім важко. Страх виїзду в інше місто більший за страх смерті", - розмірковує Геннадій Юдін, поліцейський евакуаційної групи "Білий янгол". Із ним та трьома його колегами ми їдемо вулицями Мирнограда - шахтарського містечка у Донецькій області, на південний захід від окупованої Авдіївки.
Російська армія просувається все ближче до Мирнограда. Лінія фронту вже менш ніж за десять кілометрів від міста, яке нині потерпає від постійних обстрілів. За інформацією міської адміністрації, із майже 47-тисячного населення Мирнограда залишилися не більше двох тисяч людей.
"Білий янгол" евакуює людей на броньованому мікроавтобусі, всередині є бронежилети й каски для дітей і дорослих. "У місті вже практично немає дітей, - каже Юдін. - Залишилось дві сімʼї з дітьми, які зараз шукають житло, вони виїжджатимуть самостійно". Поліцейські не можуть змусити місцевих евакуюватись, зазначає Юдін.
Евакуаційний броньовик
Сьогодні "Білий янгол" вирушає за двома адресами - двоє місцевих чоловіків самі зголосились евакуюватись. Вони мешкають на південній околиці міста, куди вже залітають російські ударні дрони. В одному з будинків, із закритими клейонкою і дошками вікнами, нікого немає. На ціпку - пес, він гучно гавкає на чужих і зрештою ховається в буді.
Порожньою вулицею бігає зграя собак, які ще недавно жили на чиїхось подвірʼях. Поки поліцейські намагаються додзвонитися до господаря будинку, на вулиці зʼявляється жінка напідпитку. "У мене є квиток на сьогодні, - відповідає на пропозицію евакуюватись. - Я купила квиток, але їхати не хочу. Так, тут страшно. Але страшніше від того, що я виїду - і що там? На чужині - це на чужині".
"Я теж на чужині", - намагається апелювати Геннадій Юдін. Як переселенець із Авдіївки він може зрозуміти людей, яким важко залишати свій дім, і водночас здатний дібрати слів, аби переконати місцевих виїхати. "Я наводжу приклад Авдіївки - там не працює ні швидка, ні лікарня. І більше ніхто не допоможе евакуюватись", - пояснює Юдін. Проте жінка непохитна. Вона дякує евакуаційній групі і йде геть.
Біля наступного будинку - теж нікого. Виявляється, що чоловік на імʼя Віталій не дочекався поліцейських та пішки пішов у напрямку Покровська, звідки вирушають евакуаційні поїзди. До Мирнограда він дістався із села Красний Яр, нині окупованого. Поліцейські наздоганяють його й допомагають завантажити в автівку численні клумаки. Ще одного чоловіка, Сергія із села Рівне, підбирають дорогою, на зупинці. Там лишаються ще троє жінок - вони відмовляються евакуюватись. "Поки терпимо", - відповідає одна з них.
Зрештою поліцейські вирушають на Покровськ. Обидва евакуйовані чоловіки похмурі й небагатослівні. У Покровську вони чекатимуть на автобус до Павлограда в сусідній Дніпропетровській області. Далі - у Кропивницький, у гуртожиток для переселенців.
Читайте також: Покровськ - найгарячіша точка Донбасу. Чи зможуть ЗСУ її втримати
Залізничний вокзал
Покровськ - на південному заході від Мирнограда. За інформацією обласної адміністрації, із 60-тисячного населення тут залишилось 26 тисяч людей, із них понад тисячу дітей. Лише місяць тому населення було вдвічі більше.
Зранку місто виглядає жвавим. Місцеві мешканці снують вулицями, на базарі розкладені ятки з овочами. Продавчиня Наталя каже, що буде думати про евакуацію лише після того, як розпродасть свій товар. "А куди їхати? Не всі мають можливість знімати житло за 10 тисяч гривень". Покупець Сергій каже, що не планує евакуюватись, "але ж треба дитину рятувати".
В обід оживає залізничний вокзал. Подружжя пенсіонерів, оточене великими сумками, сидить на лавочці на пероні. "Бачите, що твориться? - маючи на увазі обстріли, каже Володимир. - Ось так і наважились їхати". "Здають наше місто, - додає Галина. - Дуже шкода". Подружжя вже орендувало будинок у селі у Дніпропетровській області і поступово перевозить туди речі. "Але ж усе не забереш", - знизує плечима чоловік. Він переймається, що його сімʼя не матиме на що жити.
"А я це витримаю?", - у свою чергу питається 80-річна Любов, що сидить всередині вокзалу. Вона боїться вирушати у довгу дорогу - евакуаційний поїзд їде до Львова 24 години. Любов хоче поїхати до доньки в Ясинувату між Горлівкою і Донецьком, окупованими із 2014 року. Аби дістатися окупованої території, жінка має їхати через Європу і Білорусь. Тож вона відмовилась від цього задуму. Натомість зупиниться у гуртожитку на Закарпатті. "Хто мене буде ховати?" - зітхає Любов. Її підтримує військовослужбовець, що сидить поруч. Він також чекає на поїзд - їхатиме на лікування. Днями разом із кількома побратимами чоловік вийшов із захопленої росіянами Новогродівки.
На пероні рятувальники і волонтери допомагають маломобільним людям сісти в поїзд. "Добре, якщо вбʼють. А якщо калікою залишуся? - розмірковує 85-річна Людмила з Родинського. - Багато всього лишилось. Наживали-наживали, і все лишилось".
У поїзді поруч із нею - донька Неля та її 85-річна свекруха Катерина. "Наважились їхати, тому що дуже гучно і тому що вже поліція телефонувала - у мене неповнолітня дитина, 17-річний син". Син, як і старша донька, вже чекають на маму й бабусь у Києві. Далі родина поїде до Фінляндії. "Дуже сумно залишати місце, де народились, де виросли", - каже Неля. На цих словах її мати Людмила починає плакати. "Не треба", - кидає вона доньці, намагаючись зупинити сльози.
Людмила була трирічною дитиною, коли почалася Друга світова війна. "Вона була маленька, але памʼятає, як їх везли на поїзді до концтабору", - розповідає Неля. "Як в кіно показують, - додає Людмила. - У телятнику. А тоді партизани розбили залізну дорогу і стали кричати: хто куди може, тікайте. Мати перша вискочила. Старший на три роки брат схопив мене за сукню". Попри вмовляння Нелі, ані Людмила, ані свекруха Катерина не хотіли залишати свій дім. Та коли Родинське спорожніло, бабусі зрештою погодились евакуюватись.
Читайте також: Війна і старість. Де знаходять прихисток самотні літні люди
Проводжаючі
"Проводжаючі, будь ласка, виходьте з вагонів", - командують провідниці. За кілька хвилин поїзд вирушить на захід. У свій вагон застрибує студентка Вікторія. На пероні лишається її мати Світлана. Вона плаче, бо також хоче поїхати. "Але нам треба ще місяць тут побути - вигнати комбайни на поля, продати корів", - жаліється жінка, її ферма у селі Нововасилівка. Жінці шкода залишати сімейну ферму, водночас вона розуміє, що лишатись тут небезпечно.
Чоловік на пероні вдивляється у вікно вагона. У ньому зʼявляються його дружина і син. Він махає татові рукою. Чоловік не їде з ним, бо ще має роботу на місцевій шахті. "День, два, тиждень, - намагається вгадати, як довго ще працюватиме шахта. - Ніхто не знає".
На пероні лишається й чоловік похилого віку. "Я наступним поїду. Цей і так переповнений", - виправдовується він, хоча знає, що в поїзді ще чимало місць. "Посміхайся, - підбадьорює дружину, яка виглядає з-за прочиненого вікна вагону. - Ніби ти відпочивати їдеш". Коли поїзд рушає, чоловік махає жінці рукою і швидко йде з вокзалу, закриваючи обличчя руками.
Комендантська година починається тут із третьої дня. Тож після відправлення поїзда місто різко порожніє. Де-не-де проїжджають військові та поліцейські автівки. Перед розбитими будинками - клумби із квітами.
Єдиний перехожий - чоловік в однострої - на кілька хвилин зупиняється біля куща троянд, що червоніє на фоні пошкодженого обстрілами будинку. З-за двору доноситься стук мʼяча - дівчина-підліток грає на самоті.
З сусіднього двору чути звук болгарки. Двоє чоловіків майструють дно для вантажівки зі спущеними колесами - її використають як причіп, аби вивезти домашні речі. На всю пʼятиповерхівку із побитими шибками залишилось не більше сімох людей.
"Колись це було дуже населене, гарне місто. Найкраще", - каже один із чоловіків на імʼя Дмитро. Коли лунають вибухи, він зауважує: "Ось так звучить Покровський район".
Його дружина і 18-річна донька вже евакуювались. Сам він запевняє, що теж скоро їхатиме, але зізнається, що возиться з речами лише для того, щоби зайняти себе і довше побути вдома. "Подовжити відчуття дому", - намагається дібрати слів Дмитро. Він запрошує нас у свою квартиру, де йому дорога кожна річ. "Тут моє коріння", - підсумовує чоловік.