Я не була вдома у Бучі вже більше місяця. Наша багатоповерхівка вціліла, але всі квартири розграбовані. Один із сусідів зняв відео, обійшовши усі поверхи, зафільмував вирвані з коробкою двері, щоб люди змогли побачити свої домівки. У просвіті дверей я бачу свій світлий до того світ: молочні кахлі підлоги в коридорі; порожнє місце - тут був наш велосипед; заставлене чимось фортепіано; перебрані книжки на полицях…
Я це фіксую, але скажу чесно, побачити цього не сподівалася. У багатьох у Бучі та регіоні будинки зруйновані вщент. А багато хто більше вже ніколи не ходитиме цими вулицями, просто тому, що вони були українцями і народилися на своїй землі, у своїй мові та культурі.
Читайте також: Щоденник війни. Буча. Вона є
Від побаченого я більше не можу спокійно спати. Катівня, яку влаштували російські окупанти у колишньому санаторії "Променистий" у Бучі за сотню метрів від мого будинку. Замінована церква теж. Я щодня їх проходила, вирушаючи у справах або гуляти в парк. Далі звідти можна дійти до "скверика Булгакова" - так-так, родина письменника Михайла Булгакова, як і багатьох інших відомих киян, сто років тому мала тут дачу, - а поряд з ним кілька садиб. В одній із них жінка поховала свою дочку просто у дворі. Я впізнала її на фото в новинах. Десь у іншому житті я домовлялася купувати в неї свіжі курячі яйця.
Я згадую наш парк, до нього від дому десять хвилин: великий, з каналами і ставками, квітами і старезними деревами, здебільшого дубами, мереживом доріжок, тисовим лабіринтиком, літньою сценою, де відбувався фестиваль оперетти "O-Fest", різними затишними куточками, зеленими газонами для пікніків, озером. Там на терасі кав'ярні я написала не один текст - у період карантинних обмежень уся Буча була моїм "зеленим офісом". Я загалом люблю доглянуті парки, можу бути в них годинами, відпочивати чи працювати, і бучанський чимось нагадував мені парк мого дитинства - "Олександрію" у Білій Церкві, куди я приїздила на літо до прабабусі.
Читайте також: Німецька правозахисниця: Безкарність за Чечню і Сирію призвела до злочинів в Україні
Восени поряд із центральним входом у парк в Бучі добудували арт-галерею, із зоною для експозицій, залою для кіно-показів та різноманітних публічних зібрань. Пишучи цей текст, я знайшла телесюжет про її урочисте відкриття, на одному із кадрів моя дочка і чоловік. Десь у іншому житті…
Тепер у місті щодня знаходять нові трупи, у регіоні було виявлено кілька масових поховань. Офіційно кількість жертв саме у Бучі вже понад 300, але я думаю, що їх значно більше. А скільки зґвалтованих жінок, підлітків і зовсім малих дітей… Я боюся уявити, що знайдуть в інших містах і селах. Адже Буча здійняла інформаційну бучу - стала своєрідним промовистим символом російських звірств в Україні - та, на превеликий жаль, це не апогей. У Маріуполіокупанти намагаються приховати свої злочини у топках мобільних крематоріїв. Боюся, що саме це місто Марії стає новим Аушвіцом.
Моя тітка, яка з юності живе в Москві, просить брата не надсилати їй фото та інформацію. Вона навіть жодного разу не запитала мене, чи я жива у містечку, яке прийшли денацифікувати її співгромадяни. Вона більше вірить російським новинам, ніж рідним. Що ж, фейкова машина працює досить справно. Але я знаю, що правда завжди перемагає і виходить на світло. Так було і так буде. Біда у тому, що багато хто вже знає правду. І їм, здається, цілком стерпно з нею живеться.
А я знову думаю про Бучу. Сто років тому там була дача видатної української родини - художників Мурашків. Микола Мурашко помер у Бучі 1909 року, на щастя, не доживши до того часу, коли 1919 року у Києві, неподалік власного будинку на Лук'янівці, був убитий агентом ЧК його племінник, художник-імпресіоніст Олександр Мурашко…
Я завжди завмираю перед полотном останнього року його життя "Благовіщення" у Національному художньому музеї України. І дякую за світло, що струменить із його робіт. Можливо, хтось думає, що ми забули - ні, ми не забули.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.