Про що думаєш, коли вивозиш дитину з-під ударів російських ракет?
Про те, на які ще міста і села може напасти Росія. Про транспорт. Про те, що це там за літак підозріло повільно та підозріло низько повзе свинцевими небесами. Про нічліг. Про рідних і близьких та про хаос повідомлень від них. Про те, де, коли й чим можна буде нагодувати дочку. Про апокаліптичний потік новин...
І лише пізніше, західніше, далі від більшості вибухів - можливо, у Львові? - починаєш помічати, наприклад, архітектуру. Впізнаєш сотні разів бачений високий неоготичний костел неподалік вокзалу - і на якусь мить заспокоюєшся, відволікаєшся від війни. А з іншого боку, дивишся там на зовсім нещодавно реконструйовану в новітньому стилі Двірцеву площу. Або згадуєш, як іще вчора, перетнувши на таксі міст через річку Південний Буг, піднімаючись вулицею Соборною у Вінниці, ви минали бароковий Спасо-Преображенський собор та художній музей, той самий, де за кілька днів до війни з сумною іронією милувалися картиною 17 століття Філіпса Воувермана під промовистою назвою “Евакуація”...
О, так, відтепер ти знову можеш дивитися на деталі декору і думати про концепції. Та читати, до прикладу, роздуми про те, як після війни (ми в Україні любимо писати й казати "після перемоги") відновлювати ансамбль площі Свободи в Харкові: у переважно "сталінському" стилі, якою вона є останні сім десятиліть, чи в конструктивістському дусі, якою була первісно?
Читайте також: Щоденник війни. Біографія між харківських руїн
Але тепер ти дивишся на архітектуру, давню й сучасну, зовсім по-іншому. З новим жаским нюансом. Ти оглядаєш кожну будівлю з думкою про те, що з нею може статись у разі повітряної атаки чи вуличних боїв. Уявляєш, як злітає в повітря старовинна черепиця, як світлий будинок чорніє після вибухів. Розмірковуєш, чи вистоїть у разі чого та чи інша будівля. Переймаєшся за старовинні споруди. Похитуєш головою, коли бачиш масштабну реставрацію - "не надто вчасно вони це затіяли". Замислюєшся над долею маленьких приватних будиночків - чому на війні вони так часто руйнуються першими, чому їх неначе зносить вітром?
Окремі відчуття викликають будинки нашої доби. Травмована свідомість волає: ну хіба можна так будувати?! Воно ж усе геть не пристосоване до війни! А головне - вікна. Сучасна ж бо архітектура - це майже неодмінно велетенські вікна та інші скляні простори. У багатьох моїх друзів, котрі оселились у новобудовах, вікна займають повну чи майже повну висоту і ширину стіни.
Вікна від стелі до підлоги. Це, звісно, класно для світла, чудово, щоб насолоджуватися краєвидом (правда, якщо у вас є страх висоти, як у мене, то підходитимете ви до цієї краси дуже уважно та обережно) - але як бути з такими вікнами під час боїв? Не менш страшно дивитися на всілякі геометричні експерименти, на частини будівель, що нависають над вулицею...
Читайте також: Щоденник війни. #BuchaMassacre
Але річ тут не лише в переляку. Це не просто кумедний "естетизований" вияв воєнної травми. Архітектура - один із символів тієї доволі затишної картинки життя, яка тиражується нашою добою (хоча, зрозуміло, не охоплює й не може охоплювати сучасного життя повністю). Це "прозорі" адміністративні будівлі - а отже, ми уявляємо, що їх легко контролювати громаді. Це нескінченні тераси, на яких сидять спокійні, ввічливі й усміхнені люди в зручному одязі м'яких кольорів та з кавою. Це котеджі, де замість половини стін - вікна. Відкритість, прозорість, транспарентність, дружність.
Що, коли на цю світлу і комфортну картину падає тінь війни? Що із будівель і зі способу життя у ваших містах вціліє після обстрілу "Градами" чи касетними снарядами? Як ховатися за скляною стіною, якщо до неї підійдуть озброєні російські солдати? І поміж них буде, зокрема, той, кому нещодавно дзвонила дружина та закликала сміливо ґвалтувати жінок у цих далеких ворожих краях.
Якщо вам пощастило, і ваше місто, село чи вашу країну не зачепила війна, озирніться на будівлі та подумайте про них, про світ, який бодай намагається здаватися затишним. Подумайте, чи не надто він беззахисний. І найскладніше: як зберегти його людяність (так, далеку від ідеалу, часто вдавану, але хоча б таку), але змогти його оборонити? Як бути сильнішими, не перетворившись при цьому на безжальних варварів?
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.