Таня Малярчук: Майбутнє замете всі сліди
17 вересня 2020 р.Майбутнє прослизає непомітно, ніби лисиця крізь вузьку шпарину в голубівні. На ранок всі голуби лежать мертві, і доведеться вчитися жити без них. Але це завдання одне з найлегших. Майбутнє, сміливе та безжальне, бере практично без бою східні та північні кордони, нахабно просувається в реальність, і на землях, які пізніше стануть моєю батьківщиною, ніхто нічого не встигає зрозуміти.
Золотий вересень 1939-го
Надворі звичайний вересень, дещо холодніший, ніж у попередні роки. Відліт птахів в основному завершився, на болотах з'явилися перші гагари, над лугами зависли мишоїди-зимняки - перші хижаки з півночі. Натуралісти зауважують, що, хоч температура повітря вночі падає до нуля, в лісах ще чимало зелених дерев. У місті осінь ще теж тримається непомітно, у скверах яскраво цвітуть канни.
Це вже пізніше стане зрозуміло, що насправді все того вересня було особливе, його навіть прозвуть золотим. Золотий вересень. Точка відліку нової ери. Початок Другої світової війни.
Війна, як і осінь, розпочинається непомітно. Багато хто навіть зрадів. За менш ніж два тижні відбувається переділ суходолу і, що важливіше, переділ часу. Минуле легко дає себе розтерзати. Воно не буде тим, звідки всі ми прийшли. Польща - цей виродок Версальських домовленостей, як її в унісон безпосередньо перед обопільною анексією охрестили сусідні диктатури, - зникає з політичної мапи світу, польська армія майже не чинить опору. За перші чотири дні операції 120 тисяч польських солдатів та офіцерів здаються в полон. Рядових відпустять, офіцерів уб'ють.
Читайте також: Удар у спину: як СРСР напав на Польщу
"Мені здається, що я бачу дивовижний, прекрасний сон, - виголошує на урочистому мітингу у Львові український професор-мовознавець Кирило Студинський. - Але ні, це не сон, не міраж, це яскрава дійсність, повна свободи, кипіння, радості та творчої праці". Чи не вперше у Львові тоді лунає пролетарський гімн Інтернаціонал? Натовп аплодує і вигукує здравиці вождю народів. Подібні мітинги проходять скрізь від Білостока і Рівного до Гусятина і Кременця. Українці, звільнені "від тупоумних і чванливих польських шляхтичів", щиро радіють. Євреї радіють, що не прийшли німці. Поляки зачаїлися, хоча деякі начебто радіють теж. "Ми бажаємо жити в одній великій сім'ї з Радянським Союзом", - начебто запевняють вони і дякують - чи не за звільнення від самих себе? Це звільнення розпочнеться негайно розстрілами і депортаціями до Казахстану і завершиться вже після війни останніми вагонами переселенців до Сілезії. Від кількамільйонної польської громади в Східній Галичині та на Волині залишаться хіба що захаращені католицькі кладовища і мовчазні привиди поодиноких костелів.
Забути, хто ти є
Радянська преса супроводжує "миротворчу місію" Червоної армії сентиментальними замальовками з народу. В одному прикордонному селі, пише вона, місцевий юнак боязко підходить до радянського офіцера з одним-єдиним запитанням: "А ви Сталіна бачили?" Образ людини, яка замінила собою Бога, неабияк збуджує його уяву. Місце Бога порожнім не буває. Сталін уособив собою все і навіть більше. Це зодчий комунізму, титан революційної практики, стратег і тактик, "Ленін сьогодні", брат, батько, товариш. Товарняки з його портретами тиражем 500 тисяч штук вирушають з Києва на захід. Також вони везуть тонни патефонних платівок з україномовними піснями про Сталіна, Щорса та батьківщину. Західна Україна повинна якомога швидше забути, хто вона така. Їй виріжуть частину гіпокампу, а порожнечу заповнять фейковими спогадами, фейковими ідеалами та цінностями. До кінця року газети заполонить фейковий сталінський фольклор як доказ нестримної народної любові:
Пада, пада лист з дубочка
на землю легенько.
Нехай тобі, любий Сталін,
Буде веселенько!
Перепустка в майбутнє червоного кольору. В людей на вулицях в петлицях піджаків майорять червоні бантики, на кашкетах - червоноармійські зірки, на рукавах червоні пов'язки. "Як жалко, що мені вже сімдесят років, - ремствує одна єврейка зі Станіславова, П. Шенберґ, - а хочеться ще довго і довго пожити. Таке бажання в мене з'явилося тільки тепер". Пані Шенберґ не знає, що дні її вже полічено. Всередині 1943-го з усієї єврейської громади міста, а це була половина населення Станіславова, не залишиться нікого. Єврейські кладовища зруйнують, на місці одного з них збудують кінотеатр з футуристичною назвою "Космос". Майбутнє замете всі сліди.
Коли майбутнє перемагає
А в місті Коломиї мешкає шанований учитель біології, українець Орест Кузьма, трохи дивак, трохи романтик, під час вечірніх прогулянок роздає дівчатам троянди зі свого саду. Троянди в нього ростуть дивовижні. Орест Кузьма має талант до садівництва. Він мріє дожити до моменту возз'єднання західних українців зі східними, ймовірно, бере участь у радянських мітингах і точно обирається делегатом до перших Народних Зборів Західної України. На цих зборах делегати офіційно декларують входження краю до УРСР, відвідують Москву та фотографуються зі Сталіним. Ореста Кузьму на цьому фото не впізнати, бо невідомо, як він виглядав. Невідомо, які в нього були враження від зустрічі, чи розповідав він щось після неї своїй дружині. Він прагне злагоди між людьми і вирощувати троянди. Гасла сталіністів про рівність, братерство, мир та вільний розвиток національних культур повністю відповідають його світогляду. Орест Кузьма ще не знає, що всі ці гасла фейкові і людей будуть переслідувати за те, що вони в них повірили.
Читайте також: Коментар: Росія ігнорує свою історичну провину перед Польщею
У 1947-му йому виповнюється 55 років, але день народження доводиться святкувати за тисячі кілометрів від рідної Коломиї, у Тюкалінському радгоспі Омської області, куди Кузьму із сім'єю депортують за антирадянську діяльність. Чим провинився вже не молоденький коломийський вчитель?
На засланні він закладає унікальний сад плодових дерев і кущів і через три роки збирає перший урожай. Місцеві садівники і партійне керівництво в захваті. Досі ніхто й припустити не міг, що яблуні, смородина та порічки здатні витримувати зими з п'ятдесятиградусними морозами. На виділених гектарах Орест Кузьма здійснює революцію сибірського садівництва. Він ще повернеться до Коломиї і кожного року до своєї смерті у 1968-му буде отримувати з Сибіру бандерольки яблук від вдячних послідовників.
Орест Кузьма так нікому й не розповість, ким насправді він був (а був він есперантистом і редактором першого українського журналу мовою есперанто "Ukraina Stelo"), не розповість, у що ще вірив. Можливо, він і сам цього більше не пам'ятатиме. Майбутнє перемогло людину, забравши в неї її минуле, викравши в неї її історію. Майбутнє викрало з історії саму людину. Демографічне обличчя землі, яка пізніше стане моєю батьківщиною, зміниться подекуди на дев'яносто відсотків.
"Хтось обов'язково залишиться"
"Сердечный привет вам от всего нашего 200-милионного советского народа!" - промовляє Хрущов на одному з парадів у спустошеному чистками та масовою еміграцією Будапешті. Надворі 1958-й. Переділ світу і часу успішно завершився. Настало майбутнє без майбутнього. Чисельність радянського народу, мабуть, округлили для зручності. 200 мільйонів звучить гордо. 200 мільйонів - цілком достатньо.
"Лживы утверждения врагов, что диктатура пролетариата - это только насилие", - додає Хрущов наприкінці промови і має рацію. Ніщо ніколи не є тільки насильством. Смерть заради смерті людина розумна не практикує. На те вона й розумна, щоб уміти для кожного насильства сформулювати чітку потребу. Виконавцям смертних вироків необхідно пояснити, навіщо вони вбивають. Вбити можна з ненависті, але як зненавидіти того, хто не зробив нічого поганого, п'ятилітнього хлопчика, приміром, який по дорозі на розстріл дріботить поруч зі своєю мамою і безперестанку запитує в неї, чи буде боліти: "Мамо, ну скажи, буде боліти?" Вродлива дівчина падає на коліна і просить помилувати. Як переконати чоловіка зі зброєю звести курок і вистрелити їй у потилицю?
Читайте також: Надгробники як будматеріал, або Як радянська влада знищувала єврейські поховання у Львові
Нехай ваше серце не знає жалю - приблизно такими словами настановлятиме Гітлер своїх вояків. Вороги - люди несправжні.
Щоб могти вбивати невинних, людина розумна вигадала людину несправжню.
У вересні 1939-го ідея ворожості підпорядкувала собі всі інші ідеї і, ставши тотальною, змогла розв'язати споконвічну дилему людського буття. Як досягнути абсолютного добробуту? Як стати щасливими раз і назавжди? Запропоноване рішення геніальне у своїй простоті: не розвиватися, не дискутувати, не домовлятися з незгодними, не шукати компромісів, не вчитися хитрощів і таємниць психодинаміки соціальних груп, годі, ми вже все це колись пробували, і нічого не вийшло. Ворога потрібно знищити фізично. Це єдиний вихід. Знищити остаточно і безжально. Малих і старих. Жінок і дітей. Багатих, але також і бідних. Зрадників, але також і вірних. Усіх, хто проти, але також і тих, хто не дуже голосно волає, що за. Всіх до одного. А потім прийти по родичів. А потім - по сусідів. А потім знищити тих, хто знищував. І буде деякий час тихо, але хтось обов'язково залишиться. На відміну від мила, людина ніколи не була в дефіциті. Ті, що залишаться, пізнають щастя.
*DW публікує текст, який є частиною есею, написаного в рамках проєкту "Онлайн-резиденція для німецьких перекладачів" Українського ПЕН і translite.V. Проєкт відбувається за підтримки партнерської програми "Культура для змін" Українського культурного фонду та програми "MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді" Фонду "Пам'ять, відповідальність та майбутнє" (EVZ). Автор несе відповідальність за зміст.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.