"Безвіз". Бізнес. Тільки для "чайлдфрі"

- Ви, пані, не культурою і не журналістикою туди займатися їдете, а бізнесом. Писати статті чи що ви там продаєте, - безапеляційно заявила пані у віконечку і подивилася на мене суворо. - А бізнесом у супроводі не займаються. Лише без дітей.

Пані у віконечку, здається, не жартувала. Візовий центр - не те місце, де хочеться, щоб із тобою жартували. Тим більше так.

Життя у черзі за візами

У черзі за візами я стояти звикла, як, зрештою, і будь-хто з колег "по бізнесу" писання статей та інших текстів із високою собівартістю і низькою ринковою ціною. У даному випадку я намагалася отримати візу для чергової поїздки на редакційну нараду німецько-польсько-українського літературного часопису, який ми разом із польськими та німецькими колегами видаємо і безкоштовно розповсюджуємо вже багато років. Переважну більшість роботи, як і в усіх літературно-перекладацьких проектах, тут доводиться робити безкоштовно або за символічну винагороду, тож бізнес виходить ще той. За роки стояння у черзі за візами біля віконечок різних консульств мені довелося пережити різне. Просили поміняти мету поїздки із "культурного обміну" на "щось нормальне, на закупи чи що там". Просили подавати менше запрошень, бо "щось у вас їх забагато, може виглядати підозріло", після чого ставили річну візу з одним правом в'їзду на період, що починався приблизно з третьої поїздки з шести, на які було подано запрошення.

Бувало, що і відмовляли у візах. З різних причин. Один раз - через те, що "у черзі не стояла, як слід". Іншим разом, бо "у вас тут є німецька віза, поїдете туди - поставите собі ще і польську". Тощо.

Тимчасові "покращення"

Після того, як консульства почали працювати через посередників, на якийсь час, здавалося, попустило. Кілька годин на телефоні, щоб додзвонитися до візового центру, а далі вже все за спрощеною схемою - отримуєш дату та годину подачі документів відразу ж по телефону, приходиш, документи перевіряють протягом півгодини і забирають, платиш за обслуговування, твої документи відправляють до консульства, а потім повертають тобі уже з візами чи без.

Ясна річ, і тут не без нюансів. То страховка "якась не така і придбайте, будь-ласка, нову он у тому віконечку". То запрошення неправильно оформлене - треба номер податкової ідентифікації перенести з правого куточка у лівий і відправити ще раз не сканом, а чомусь антикварним факсом, ще й із зазначенням дати і часу. Було навіть таке, що всі документи за день до подачі перевірили у візовому центрі, а наступного дня довелося ще двічі їздити за різними паперами. Одного разу поставили візи у чотири паспорти за одним запрошенням: у три паспорти - на два роки, а молодшій доньці - на рік.

Цього року якість "послуг" у візовому центрі Львова вчергове "покращилася". Тепер уже спершу треба було оплатити сервісний збір, який за останні два роки зріс мало не у п'ять разів, а пакет документів, який давав право на оплату, був не набагато меншим, ніж список документів на саму візу, тож довелося двічі їздити в банк, щоб таки дозволили заплатити. Далі починався сам "сервіс". Попри зазначену в квитанції інформацію, що наступні вільні для реєстрації дні - уже післязавтра, на веб-сторінці хронічно з'являвся напис про відсутність вільних місць. А після кількох діб висіння на телефоні таки вдалося додзвонитися, і там ввічливо попросили:

- Зараз перевіримо наявність вільних місць на веб-сторінці, - а через кілька хвилин так само ввічливо повідомили. - На жаль, зараз вільних місць немає. Спробуйте зареєструватися через інтернет.

Через кілька тижнів ми вже почали втрачати надію, що встигнемо отримати дату співбесіди до дня закінчення дії проплаченої "послуги". Але якимось дивом зареєструватися таки встигли.

І знову просто бізнес

І ось тепер нарешті виявилося, чим все це було насправді, - бізнесом, яким можна займатися разом із чоловіком, але при цьому ніяких дітей.

- Перепрошую, але поясніть мені, будь ласка, чому на підставі точнісінько такого ж запрошення від цієї ж організації, для роботи у цьому ж проекті ми протягом останніх п'яти років отримували візи для всієї сім'ї, а зараз це чомусь неможливо, - не можу попуститися я.

- Я не знаю, пані, що було раніше, але я ходила спеціально консультуватися з вашим запрошенням. Ви - журналіст, подаєте журналістське посвідчення, але не маєте довідки з місця праці або свідоцтва приватного підприємця. А ваш чоловік - приватний підприємець, але не має журналістського посвідчення. Тут або Вам треба стати приватним підприємцем, щоб відкрити бізнес-візу, або чоловіку - журналістом.

- Але ж ви самі кажете, що бізнес-віза не передбачає поїздки дітей.

- Не передбачає, на дітей ви зможете відкрити одноразову туристичну візу.

- Тобто варіанту отримати багаторазові візи для всієї родини просто не існує?

- З цим запрошенням - ні.

- А з яким?

- Культура, журналістика.

- А тримовний літературний часопис - це не культура і не журналістика?

- Ні.

- А що це?

- Бізнес.

- Гаразд. То які у нас варіанти?

- Ви можете податися з цим запрошенням на візи для себе і для чоловіка, але ви змушені будете донести або довідку з місця праці, або підтвердження своєї прив'язки до України.

- Тобто?

- Довідку про наявність якогось нерухомого майна, наприклад.

- А якщо я не володію нерухомим майном, то це означає, що я не маю прив'язки до України?

- Саме так. І ще потрібна довідка з банку про рух коштів.

Серія друга. Несподіваний фінал

Через годину, цього разу вже без дітей, повертаємося до візового центру із довідкою про доходи і нерухоме майно.

- Ви у те саме віконечко хочете чи в інше? - питає охоронець на вході.

- Давайте в інше, - кажу спонтанно.

Минає ще півгодини, надходить наша черга. Пані в іншому віконечку уважно передивляється документи.

- Отже, ви подаєте чотири анкети: двоє батьків і двоє дітей? - питає значно привітніше, ніж попередня.

- Саме так.

- Гаразд. Виправте, будь-ласка, ось тут мету поїздки: не культурний обмін, а журналістика.

Виправляємо. Ще через десять хвилин всі документи оформлено.

- Гаразд, у вас всі папери в порядку, можемо подаватися. А де ваша старша дитина?

- Вдома.

- Зможете привезти за годину? Треба здати відбитки пальців.

- Зможемо, - ми все ще не віримо у такий різкий поворот сюжету.

- Тоді хтось один нехай займе чергу до каси, за одну візу вам доведеться заплатити, бо ваш чоловік не має журналістського посвідчення. Решта три візи будуть безкоштовними. Поки дійде черга, привезіть дитину і ще раз підійдете до мене.

Ще через сорок хвилин таксі довезло сина з дому до візового центру. А ще через дві з половиною години надійшла і черга до каси.

- Будете готівкою платити чи карткою? - привітно поцікавилася касирка.

- А готівка вам яка потрібна: гривні чи євро?

- У вас є готівкові євро? - чомусь здивувалася вона.

Після оплати візи до нас підійшла чергова ввічлива працівниця візового центру і показала, де саме слід здати відбитки пальців, мило усміхнулася і промовила:

- Перепрошуємо за незручності. Але це не наша провина. У нас сьогодні збій банківської системи.

Звичайно, подумала я, їхньої провини у цьому всьому жодної. Просто збій банківської системи, наш втрачений день, ніхто ні за що не відповідає, купа стресу і все це всього лише за кілька тисяч гривень сервісної оплати. Просто бізнес. Нічого особистого. Навіть без супроводу.

Повертаючись додому після втраченого робочого дня, виснажені фізично і морально, ми вчергове слухали по радіо про те, що скасування віз до ЄС для України - це уже не мрія і не передвиборча обіцянка, а цілком близька у часі перспектива. От-от, буквально у липні, все буде гаразд, і українці зможуть подорожувати країнами ЄС без попереднього приниження та сплати чималих коштів у консульствах та візових центрах. Ми в унісон зітхнули. Дуже хотілося вірити, що безвізовий режим справді впровадять. Дуже хотілося вірити, що це виглядатиме не так, як так звана його лібералізація, якою ми щойно насолоджувалися протягом дня. Але вірилося в усе це чомусь слабо.