Непроста емоція

Кнут Фурман потроху занурюється у своєму гумовому костюмі в каналізацію. На поверхні темної рідини здіймаються біла піна та набряклі жіночі прокладки. Ще пару сантиметрів і брудна вода змикається над головою Фурмана - він опустився у неї повністю і починає працювати. Кнут Фурман - спеціальний водолаз, який працює на очисній станції. Під водою він вивільняє каналізаційні шланги від жмутів волосся, презервативів чи прокладок. Робота, яку Фурман вважає для себе цілком прийнятною, викликає у багатьох спостерігачів блювотний рефлекс.

Втім, те, що багатьма сприймається як винятково неприємна річ, насправді є позитивним явищем, каже Гаральд Ойлер, професор психології Кассельського університету. Вивченням відрази Ойлер займається уже багато років: "Почуття огиди насправді є інтуїтивною мікробіологією, даною нам від природи. Саме відраза запробігає тому, щоб ми вживали якісь небезпечні речі". Це означає, що відраза захищає людину від невидимої небезпеки, наприклад, від отруйних речовин чи збудників хвороб.

Одна реакція - різні причини

Цей принцип діє однаково у всьому світі. Повсюди відчуття відрази та огиди викликають трупи, відкриті рани, такі продукти тіла, як сеча, фекалії чи гній, зіпсовані продукти харчування та певні тварини - пацюки, павуки чи мухи. І в усіх світових культурах почуття відрази виражається однаковим для всіх виразом обличчя: зморщений ніс, підтягнута до нього верхня губа та опущені кутики губ.

Проте думки дивним чином розходяться, коли йдеться про продукти харчування. Ось, наприклад, філіппінська нацыональна страва "Балут". Для її приготування використовують качині яйця, які висиджують до формування у них тільця з дзьобиком та пір'ячком. Потім таке яйце варять і одразу з'їдають з пучкою солі. Філіппінцям це дуже смакує.

Однак чому ми сприймаємо як гидоту те, що в інших культурах вважається делікатесом? "Культурно обумовлені табу на вживання певних продуктів виникають за принципом наслідування прикладу", - каже Ойлер. Того, що викликає відразу, ми навчаємось у нашій суспільній групі. Як тільки хтось за столом починає морщити носа, ми уже знаємо: обережно, це може бути небезпечним! Втім, відчуття відрази та огиди діють не тільки як попередження: "Спільне вживання їжі та спільне відчуття огиди посилюють єдність групи настільки, що саме цим відмежовують її від інших".

Навчитись огиді

Проте почуттю огиди людина спершу ще має навчитися. До двох років діти майже ніщо не сприймають як відразливе. Якщо батьки не помітять, то діти потягнуть до рота і оближуть усе, навіть коричневі купки, що подекуди лежать на дорозі, чи слизького равлика. Тільки з часом діти пізнають два магічні "закони огиди", які дорослі сприймають як належне.

Перший - "закон контакту": все, що контактує з тим, що викликає відчуття гидоти, теж є огидним. Ніхто не питиме молоко зі склянки, в якій плаває дохла муха. Там же може бути інфекція! Другий закон - "закон схожості": усе, що схоже на мерзенний об'єкт, для нас автоматично набуває таких же огидних рис. Ніхто не їстиме суп з судна, навіть якщо воно новісіньке. "Це все - питання асоціацій", - наголошує професор Ойлер.

Втім, їх теж можна змінити. Якщо регулярно стикатися з огидним, тоді неприємні почуття від нього з часом зникають. Ойлер називає це десенсибілізацією, тобто зниженням чуттєвості до зовнішнього стимулу. Водолаз з очисної станції, Кнут Фурман, який чистить каналізацію, може це тільки підтвердити: "Йдеться про винятково внутрішнє подолання огиди. Для мене це просто фільтраційний бруд, не більше".