1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW
СуспільствоУкраїна

Хто має увійти до вагона першим

Лариса Денисенко - українська журналістка і правозахисниця
Лариса Денисенко
3 серпня 2020 р.

Напад чоловіка на жінку в потязі спровокував в Україні дискусію про безпеку на залізниці. Та просто безпекової політики замало - треба навчитися запобігати саме гендерно обумовленому насильству, вважає Лариса Денисенко.

https://p.dw.com/p/3gLdL
В Україні замислилися про повернення поліцейських патрулів до українських потягів
В Україні замислилися про повернення поліцейських патрулів до українських потягівФото: Imago-Images/Ukrainian News/A. Chumachenko

31 липня українськими соціальними мережами поширилося звернення журналістки Анастасії Лугової - вона їхала з маленьким сином в потязі "Маріуполь - Київ", і вночі в її купе вдерся оголений чоловік, котрий побив і погрожував її зґвалтувати, а також зашкодити її неповнолітньому синові. Уникнути зґвалтування та подальшого насильства жінці вдалося лише завдяки власній сміливості, комунікації, втечі до іншого вагона, де вона і віднайшла тимчасовий прихисток у провідниці. Провідники ж вагону, де все відбувалося, як і пасажири, ніяк не зарадили ситуації.

Нападника затримали лише після прибуття потяга до столиці. "Укрзалізниця" вибачилася за інцидент і наголосила на нагальній необхідності поновлення супроводження поїздів далекого сполучення під час руху співробітниками Національної поліції для повної безпеки пасажирів. Міністр інфраструктури України Владислав Криклій додав, що "не було б зайвим" забезпечити провідників газовими балончиками або шокерами.

Читайте також: Коментар: Права жінок кордонів не мають

Утім, обговорення інциденту триває у правозахисних та феміністичних спільнотах. Багато жінок у соціальних мережах також відгукуються і не лише обурюються тим, що трапилося, і висловлюють підтримку Анастасії, але і діляться власними історіями поїздок, під час яких зазнавали гендерно обумовленого насильства. Водночас знову і знову під тематичними дописами українських ЗМІ щодо дій нападника набирає обертів і тенденція звинувачень потерпілої від насильства жінки.

Насильству немає виправдання

Хтось вказує на те, як була вдягнена жінка, пише, "що цього не сталося б, якби вона …" Але ніхто не в праві заперечувати пережитий біль, страх, травматичний досвід. Шкідливим цинізмом є зауваження щодо політики телевізійного каналу, де працює Анастасія, мовляв, у всьому винний "русский мир", вона там працює, ось тому таке з нею і трапилося.

Лариса Денисенко - українська журналістка і правозахисниця
Лариса Денисенко - українська журналістка і правозахисницяФото: DW/O. Sakrevska

Про дитину в цьому контексті взагалі не згадують, хоча навіть те, свідком чого була ця дитина, робить її потерпілою від насильства. Із цим буде розбиратися виключно мати, родина, бо держава не бере на себе жодної відповідальності за це. Діти як потерпілі від насильства залишаються невидимими.

Насильство в потягах подібне до домашнього насильства тим, що все відбувається в замкненому просторі. В приміщенні, де людина почувається ніби як вдома, особливо в купе, де немає сторонніх людей, особливо в нічний час. Ба навіть більше: немає можливості викликати поліцію, немає можливості втекти до подруг, сусідів, родичів. Особливо, коли ти ще й відповідаєш за безпеку власної дитини.

Лише безпекової політики замало

Багато кого обурює поведінка провідників та провідниць, багато хто говорить, що люди мали б проявити небайдужість, хоча дехто зазначає, що наражатися на небезпеку безвідповідально, все має робити поліція.

Поліція, безперечно, повинна мати більший доступ до потягів, коли трапляються такі випадки. І не має значення, поодинокі вони чи часті. Варто повернути, зокрема, поліцейський супровід поїздів далекого спрямування, скасований іще 2013 року.

Читайте також: Катерина Бабкіна: Парадокс толерантності по-українськи

Але практика замовчування провідницями та провідниками подібних інцидентів свідчить про те, що "Укрзалізниця" повинна ухвалити і пропрацювати не лише загальну безпекову політику, а і політику запобігання гендерно обумовленому насильству.

Мало роздати провідницькому складу електрошокери та балончики, треба вести системну роз'яснювальну роботу про те, чому таке насильство є неприпустимим. З чого воно може починатися і як виглядати.

Іти стандартами, а не стереотипами

Чому, наприклад, треба вислуховувати жінок і реагувати на те, коли вони кажуть, що некомфортно почуваються у сп'янілому чоловічому товаристві. Чому треба реагувати на чіпляння до жінок та дівчат, а не називати це "залицянням", не говорити: "Ось так я і заміж вийшла", "То Ви йому подобаєтеся, пані", "Та будьте трохи товариською, то ж діло таке", "Та то вони шуткують", "Та воно ж таке п'яне, почекайте, зараз засне".

Чому треба вирішувати проблему дівчини, котра каже, що вона просила припинити, щоб до неї не лізли, не торкалися, в той час як чоловіки продовжують наполегливо запрошувати випити, розглядати її і коментувати зовнішність. А не говорити, що "то все пусте, що з них взяти - чоловіки, природа їхня така, краще натягніть на майку кофтинку та усміхайтеся собі".  

Читайте також: Пристрасті за гендером: що заважає Україні ратифікувати Стамбульську конвенцію

Чому треба реагувати рішучо, коли жінка або дівчина звертаються по допомогу, а не включати моралізаторів і казати: "Ви  ж з ними ото сміялися годину назад, а тепер що, посварилися, що мене в це вплутуєте? Розбирайтеся самі".

Чому не зайвим є поцікавитися, чи все добре, чи можна допомогти, і не формально, а уважно пересвідчитися, що немає підстав непокоїтися про безпеку пасажирки.

Політика запобігання гендерно обумовленому насильству дозволить йти стандартами, а не стереотипами.

Одним з яких досі є народна прикмета: впускати першими до вагонів чоловіків, а не жінок. Буцімто саме це обумовлює вдалу подорож. Цікаво, хто першим зайшов у вагон, де зазнала нападу Анастасія Лугова та її малий син? І чи дійсно це має більше значення ніж правила безпеки, нульової толерантності до насильства та поваги до людської гідності?

Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом.