Як переселенці з Донбасу на новому місці знаходять себе.

В одному з барів Львова можна тепер замовити напої, назви яких безпосередньо нагадують про Донецьк. Найчастіше львівська публіка замовляє коктейль "Донбас Арену" , а комусь до вподоби "Терикони", - із задоволенням розповідає DW власник бару, 27 річний переселенець з Донецька Олександр Хребет. Ідея з назвами коктейлю народилася в нього спонтанно.

Донецькі львів’яни

"Ми влаштували вечірку саме для переселенців з Донецька. Готувалося меню на один вечір. Але ми швидко зрозуміли, що саме таке меню викликає зацікавленість і серед львів’ян. І ми вирішили тоді "донецький бренд" зробити постійним", - каже Олександр. За словами підприємця, люди не просто замовляють, а й розпитують, що кожна з назв означає, і чому саме донецькі назви. А коли чують, що власник бару - і сам з Донецька, - кажуть "Кльово! ", - говорить Олександр.

Два роки тому, як тільки почалися бойові дії, молодий хлопець виїхав з Донецька, маючи при собі сумку з речами та вже певний досвід в схожому бізнесі. Тому і у Львові відкрив свій заклад, не побоявшись конкуренції. "Страх робити крок вперед - найгірший ворог на новому місці", - каже Олександр. "А Львів я справді полюбив: і мова, і архітектура, і розмірений ритм життя - все для мене тут комфортно. Він залишив Донецьк в червні 2014 року, ще до початку масованих обстрілів, тож каже, що його переїзд відбувся, передусім, з ідейних міркувань. Можливо, комусь і хочеться сказати щось неприємне про дончан, але будь-які образливі слова не варті того, щоб через це не бачити перспектив на новому місці, впевнений Олександр. "Навіть, якщо, приміром, я почув би, що от я звав Путіна. То це ж повний абсурд, навіщо мені ці закиди приміряти до себе". Головне - ставитися щиро, відкрито та дружньо до людей і не боятися рухатися вперед, каже молодий підприємець.

Не сумувати за минулим

Не дивитися назад, не сумувати за минулим, посміхатися, замість того, щоб плакати. І не боятися почати все з нуля - саме так вирішила для себе і Яна Мурзаєва. Два роки тому 34-річній жінці довелося почати нове життя, так само, як і Олександру - на величезній географічній і ментальній відстані від Донецька, на Закарпатті. Влітку 2014 року, з початком обстрілів, разом з п’ятирічною дитиною Яна поїхала до Мукачева, де відпочивали її батьки. Тоді, здавалося, на декілька днів… Але з того моменту так більше додому і не повернулася. В Ужгороді почала займатися улюбленою справою в індустрії краси. На останні гроші, каже Яна, купила декілька варіантів косметики - і пішла працювати…

Вона не лукавить, і не вдає, буцімто все в неї "супер". Нема свого житла, відсутня фінансова база. Поки все, що заробляє, змушена витрачати на оренду квартири та робочого кабінету. Відповідно, інколи від цього і настрій і внутрішній стан - "таке зависання у повітрі", каже Яна. Багато переселенців не витримують без роботи, житла, повертаються назад додому. Але від початку, як впевнена в собі жінка опинилася в Закарпатті, теплота людей та краса природи надихнули її і допомогли знайти внутрішні ресурси рухатися далі. Вона каже, що життя дало можливість пізнати себе зовсім з іншого боку.

"Я працювала 13 років візажистом у Донецьку, у великому салоні краси. Там була чудова дружня команда, і в нас були якісні результати. Я була у великому кораблі і знала, куди ми рухаємось. А наразі я у власному човні, і сама придумую, куди мені пливти. І мені подобається мій теперішний стан", - каже Яна. Вона визнає, що за ці два роки відкрила в собі стільки нового, чого не могла б зробити за попередні 13 років роботи у великому колективі: підприємливість, винахідливість, відкритість до нових можливостей. "І ця творчість - яскравіше і цікавіше, ніж попередній мій стан", - каже Яна.

"Я не боявся ні нової роботи, ні ризику"

"Це трагедія, що сталася війна в країні, але всупереч цьому, люди мають не боятися жити далі, не боятися планувати, не боятися мріяти і діяти" - каже DW мешканець Слов’янська, 38 річний Іван Полюшко. Ще два роки тому він жив у Макіївці та працював шахтарем-комбайнером на шахті "Бутовська", яка опинилася прямо в епіцентрі бойових дій. Так само, як і новий будинок сім’ї з двома маленькими дітьми. "В мене під домом стояли гради, а в будинку дві доньки - одній рік, другій - три. Одна думка: як врятувати дітей", - каже Іван. Рівно два роки тому, 26 серпня 2014 року, волонтери вивезли сім’ю Івана до Святогір'я. На новому місці шахтареві запропонували вакансії із заробітною платою не більше двох тисяч гривень. Він зрозумів, що так сім’ю не прогодувати. "З собою в мене було 150 доларів. Я позичив ще грошей і купив корову". Водночас пощастило - ще і грант виграв, щоб займатися фермерством... Зараз Іван має вже три доньки та справу, про яку він давно мріяв. "Я не боявся ні роботи, ні ризику. Спочатку все робив сам, а зараз вже є і пастухи, і доярки, і ферма вже приносить прибуток. А я вже овочами займаюся. Тепер мені потрібно зібрати гроші та купити трактор! І дружина мене в усьому підтримує. Я її за це і люблю", - каже Іван.

Хоч і рідко, але ностальгія охоплює

За минулим він не сумує: "Я про землю мріяв давно, ще коли в шахті працював". Сама шахта під час бойових дій була зруйнована. Всі, хто там залишився, колишні шахтарі, тепер працюють у Москві, розповідає Іван. "Якщо спілкуємось, то політики не торкаємось. Але я хочу жити в Україні і вірю, що вона рухається вперед", - впевнено каже чоловік. У минуле життя не збирається повертатися і Яна. Каже, хоча і любила Донецьк, та наразі не має сенсу думати про повернення. Замість цього планує докласти всіх зусиль, щоб відкрити власний салон краси на новому місці.

А от Олександр визнає, що хоча і рідко, якась ностальгія його все ж таки охоплює. Можливо, саме тому, і донецькі назви в його меню. Серед них - і не зовсім відомі для львів’ян, як то на честь якогось заводу чи району. А ще ці назви, як сподівається Олександр, допомагають ламати негативні стереотипи. "Адже саме "донецьке меню" викликає у львів’ян, що відвідують наш заклад, бажання продовжити спілкування зі мною, більше та глибше дізнатися про місто та людей, з якими я разом ріс", - каже Олександр.