Олена Стяжкіна: Свої імена

В Україні розпочато реалізацію річного проекту подолання мови ворожнечі у ЗМІ, який здійснюється Офісом Верховного комісара ООН з прав людини у партнерстві з українськими медіаорганізаціями. Зрештою, "мова ворожнечі" чи англійською "hate speech" - це усталений для європейської та світової спільноти термін, який означає "систематичне застосування промов, які спрямовані на прояв агресії стосовно людини або групи осіб за ознакою раси, релігії, статі або сексуальної орієнтації".

Тож жодних заперечень з приводу зниження рівня ненависті (аж до повної ліквідації) ніби немає. Ба більше, здається, що хороший проект і буде добре діло…

Але звичка, що прийшла з війною, - звичка дути на воду й бачити, як під гаслами "добрих діл" розгортається чергова хвиля кремлівської інформаційної артпідготовки, - змушує ставити питання руба: "Для кого і для чого те діло буде добрим?"

Організатори пишуть, що "ключові теми для моніторингів, досліджень і дискусій будуть сфокусовані на питаннях міграції, гендеру, релігій, національностей та українсько-російських відносин". І від останніх двох слів у мене починається напад паніки й люті.

"Українсько-російські відносини"? Тобто війна, яка вбиває українців вже більше ніж два роки, називається так собі просто "відносини"? Це і є, зрештою, подолання мови ворожнечі? Перші, так би мовити, позитивні результати?

А далі? Що буде схваленим до широкого вжитку у ЗМІ далі? "Громадянська війна", "внутрішньоукраїнський конфлікт", "мыжебратья", "одиннарод"? І до купи - "ополченці" та "повстанці"?

ООН може собі дозволити будь-які форми засліплення. У їхніх кабінетах не проходить лінія фронту, і матері не ховають загиблих синів чи не кожного дня. Але Україна - воює. І перші залпи, що їх випустив у бік нашої держави Кремль, були мовними. І вони, ці удари, досягли цілей: підірвали, уразили й майже знищили здатність до критичного мислення, бо по один бік кремлівські майстри поставили "хунту", а по інший - "сепаратистів".

Ідей сепаратизму не було й немає

Знадобилось немало часу, щоб отямитись і зрозуміти, що жодних ідей сепаратизму на спочатку збуджених, а потім окупованих територіях не було й немає. Що це слово є ширмою для підступного вторгнення всією силою російської армії, техніки, зброї та грошей. Ширмою, прикриттям, успішним маскування, спеціальною операцією. Однак не тільки ширмою, але й міною, чи, якщо хочете, отруйним зерням, яке по задумці Москви має проростати знову і знову вже після нашої Перемоги.

Вигаданий у Кремлі, штучно привнесений, закарбований у пам'яті, у тому числі і силами наших ЗМІ, термін "сепаратизм", якщо не викоренити його вживання просто зараз, буде розривати Україну поколіннями поспіль.

Ми маємо долати не мову ворожнечі, а мову ворога. Ворога підступного, хижого, вигадливого.

Колись мова ворога вже ледь не здолала нас. У радянські часи борці за волю України називались "ворогами народу" чи-то психічно хворими людьми із вигаданим, але таким зручним діагнозом "вялотекущая шизофрения". Мова ворога, яка вільно почувалась і в незалежній Україні, створила "кровожерливих бандерівців" і "донецьке бидло", мова ворога невпинно розділяла країну саме для того, щоб одного дня прийти й залити її кров'ю.

То будемо зрештою долати її чи, слухняно посміхаючись фахівцям з ООН, станемо поливати-вирощувати бажаний Кремлю "сепаратизм" новими московськими вигадками - словами про "луганських повстанців" та "донецьких ополченців"?

…Ні-ні, якщо б у проголошенні цілей проекту після слів про питання "міграції, гендеру, релігій, національностей" стояла б крапка, то можна би було спокійно очікувати навіть якихось позитивних результатів.

Але "українсько-російські відносини" - це пастка. Це програш на старті, це умовна згода на подвійні смисли, на толерування того, чого країна, яка потерпає від російської агресії, толерувати не може. Мова, слова, сенси - це поле битви. І щоб вистояти та перемогти у ній, треба називати речі своїми іменами.

Свої імена - це болісно і не комфортно

Українські чоловіки й жінки, які в роки Другої світової війни пішли у допоміжні збройні об'єднання нацистів, називаються колаборантами. Так само, як французькі, бельгійські, голландські чоловіки і жінки. Вони вбивали своїх співгромадян, проводили каральні й диверсійні акції і, можливо, теж говорили про бажання кудись доєднатися чи від чогось відділитися. Однак суті справи це не змінює. Бо їхні персональні рефлексії та самовиправдання не мають жодного стосунку до реальності. І нікому в голову не прийшло називати їх "сепаратистами", а тільки - зрадниками, колаборантами, на крайній випадок, найманцями ворожої армії. Бо коли хтось отримує гроші з чужої держави, то він - точно не ідейний борець. Ідейні борці воюють безкоштовно. На окупованих територіях таких немає.

Свої імена - це коли Російська Федерація, потерпаючи від санкцій і намагаючись вийти за "дужки конфлікту", раз од разу, з кожним постачанням зброї, живої сили, техніки, з кожним загостренням на фронті, з кожною смертю нашого воїна, з кожним полоном військових та мирних виводиться з темряви і називається агресором та окупантом. Агресором та окупантом, а не країною, що "не має жодного стосунку до подій в Україні".

Окуповані люди - це теж про свої імена. Про оптику, яка дає змогу пригадати минуле чесно і, не соромлячись, сказати, що таке у нас вже було. Прадіди і прабабусі, а у когось і діди - зрештою, дуже по-різному - пережили окупацію Другої світової, а багато хто з нас пережив і радянську, бо її - радянську - теж можна вважати окупацією. І вистоювали чи змирялись ми всі по-різному. Піонерія, комсомол, партія… - все було. І більшість, ніде правди діти, таки була комсомольцями. А меншість - вмирала за Україну по таборах та в'язницях.

Однак попри все - замовчане, забуте, непромовлене, поховане - ми є. І вони будуть. Окуповані люди - це свої імена, яких боїться ворог. Бо після звільнення для них настане мир і Перемога, а після "залагодження громадянського конфлікту" - назавжди - гіркий присмак і стигма "не таких людей".

…Організатори проекту повідомили, що у РФ також стартує свій, окремий проект з подолання мови ворожнечі. І навіть у страшному сні я не хотіла би побачити "добру", "гуманну" і "толерантну" конференцію з "примирення", де українські журналісти будуть радо обійматися із російськими колегами у рамках, звісно, реалізації успішного проекту. А в той самий час десь під Новоазовськом буде проходити чергова ротація російських військ, а на Дебальцеве із Федерації буде їхати черговий ешелон зі зброєю та важкою технікою. Із тією технікою та тими людьми, які кожного дня вбивають українців.