Жінка-священник

Як і багато інших жінок, що пов’язали своє життя з церковним служінням, пасторка громади церкви святого Йоганна у Бонні Даґмар Ґрус змушена поєднувати роботу в церкві та сімейні обов’язки. На відміну від багатьох інших пасторок, вона відмовилась від можливості часткової зайнятості. Хоч і думала про це не раз. Адже встигнути все дуже важко. "Саме на жінках лежить основна відповідальність за збереження сім’ї, і, коли вони мають дітей, то здебільшого беруть на себе менше навантаження", - зазначила пасторка у розмові з Deutsche Wellе. Ґрус вважає себе феміністкою і активно виступає за права жінок.

Служба Божа під жіночим керівництвом

На недільній службі Божій у церкві святого Йоганна у Бонні людно – приміщення церкви заповнене вщерть. Пасторка Даґмар Ґрус тримає у руках чашу для Євхаристії, а пізніше разом з паламаркою починає роздавати облатки. На нинішньому богослужінні згадують важливу подію в історії протестантської церкви – так званий Марбурзький диспут. Він відбувся у 1529 році і являв собою суперечку між ініціаторами Реформації – Мартином Лютером та Ульрихом Цвінґлі. Богослови, попри те, що мали багато спільного в боротьбі проти догматів католицької церкви, не могли порозумітись щодо питання Євхаристії. Диспут відтворюють 16 підлітків, які нещодавно закінчили церковну школу і пройшли конфірмацію, тобто стали повноправними членами громади і тепер допущені до причастя.

"Родзинка" вистави у тому, що головні ролі - Лютера і Цвінглі - виконують дівчатка. "Вистава на кшталт цієї проводиться у нашій церкві раз на рік. Хоча, і на інших службах Божих теж відуваються якісь виступи. "Нормальні", стандартні служби Божі проходять не так часто", – розповідає Даґмар Ґрус.

Сім’я і робота пастором: як віднайти баланс?

Організація богослужінь - лише один з обов’язків пасторки. Даґмар Ґрус також проводить похорони, хрестини, вінчання, здійснює домашні візити, проводить різноманітні засідання та опікується фінансами громади. Окрім цього, вона відповідальна за випуск місцевої церковної газети - пише для неї статті, шукає людей, згодних працювати для видання на громадських засадах та організовує їх роботу.

Робота пастором, за словами Ґрус, займає у неї близько 16 годин часу щодня. Попри це, жінка отримує від неї задоволення і натхнення. Хоча Даґмар Ґрус не може залишатись у чорно-білому вбранні постійно. У стінах свого будинку вона вже не священик, а перш за все - мама і дружина. Зараз діти пані Ґрус вже дорослі – доньці Альмут 15 років, а синові Клеменсу – 20. Відтак поєднувати обов’язки матері і пасторки не складає таких труднощів як раніше. Однак дев’ять років тому, коли жінка щойно стала пасторкою, це було значно важче.

Двері пасторського будинку завжди відкриті

Члени церковної громади можуть приходити до будинку пасторки протягом цілого дня. "Бувало – сидиш з родиною за столом, а тут раптом – дзвінок у двері. І тоді є дві можливості – йти, аби відкрити їй двері і перервати вечерю з дітьми, або ж залишитися вечеряти, а потім мучитись і уявляти як бідна людина йде собі геть від дверей, – розповідає Ґрус.

Така робота не кожному до вподоби. Своїм прикладом надихнути дітей Даґмар Ґрус не вдалося. "Я не в захваті від такої роботи: переважно вона пов’язана зі стресом, та досить сильно змішана з приватним життям. Це точно не для мене", – каже донька пасторки 15-річна Альмут. Вона хоче бути лікарем – як батько. Мати її розуміє: "Вечорами мій чоловік частіше від мене буває вдома. Зате і на роботу виходить о п’ятій ранку". 20-річний син Клеменс натомість мріє про кар’єру інженера-будівельника.

Боротьба за місце у чоловічому світі

Основну причину того, завдяки чому у її церкві стало можливим жіноче пасторство, Даґмар Ґрус вбачає у прямому посиланні на Біблію. А в тексті Священного Письма, за її словами, прикладів, коли жінки очолювали громади, є вдосталь. "Обґрунтування, чому жінки не можуть бути священиками, у деяких церквах – це те, що Ісус Христос був чоловіком. Однак це спірне обґрунтування, оскільки не всі чоловіки є Христами, а Христос досить сильно цінував жінок. Жінки завжди оточували його, та й апостол Павло також спілкувався з жінками, які засновували спільноти", – каже Ґрус.

Утім, в реальності шлях до священства для жінок-протестантів не був безперешкодним. "Найпрогресивнішою була Пфальцьська помісна євангелістська церква – жіночу ординацію вона дозволила вже у 1958 році. Тоді як у Рейнській області, до помісної церкви якої я належу, офіційно жінки змогли ставати священиками лише у 1976 році", – розповідає Ґрус.

"Жінки бояться бути феміністками"

І сьогодні бути жінкою-пастором у Німеччині далеко не просто. Даґмар Ґрус знає про що говорить, адже сама є синодальною уповноваженою з прав жінок у Бонні. Жінки-пасторки, за її словами, змушені працювати у чоловічому світі, відтак багато з них просто сприймають наявний стан речей, підлаштовуються під правила і норми, які їм визначає це суспільство. Часто вони свідомо применшують власну роль і значимість, намагаються "не висуватися", залишатись в тіні, нерідко почувають себе самотніми та відособленими.

"Є дуже небагато жінок, які намагаються якось протистояти такому стану речей. Я не знаю, чи належу до числа таких жінок. Але, в будь-якому випадку, я завжди виступаю за права жінок. Жінки бояться бути феміністками тому, що не хочуть позбавити себе любові у чоловічому світі", – каже Ґрус. Своїм колегам-жінкам пасторка радить передовсім об’єднуватись, шукати зв’язки одна з одною. Саме таким чином, на її думку, можна боротись за права жінок ефективніше. І не лише у церковному середовищі.